истори¤ украины Ќа √оловну > Ќа √оловну > Ќа √оловну
 

≤стор≥¤ ”крањни

≤стор≥¤ ”крањни
—татт≥

≈тнограф≥чн≥ групи украњнц≥в

√оловними структуроутворюючими одиниц¤ми етносу, ¤к ми вже знаЇмо, Ї субетноси,
розмањтт¤ ¤ких забезпечуЇ його стаб≥льн≥сть. ќстанн¤ дос¤гаЇтьс¤ лише завд¤ки
взаЇмод≥њ субетнос≥в, але внасл≥док цього певна њх частина може перетворитис¤ на
структурн≥ елементи ≥ншого ≥Їрарх≥чного р≥вн¤ або ж зовс≥м зруйнуватис¤.
ѕрикладом може бути трансформац≥¤ таких субетнос≥в украњнського етносу, ¤к
черкаси Ч населенн¤ —ередньоњ Ќаддн≥пр¤нщини, ¤ке ≥менувалос¤ так в оф≥ц≥йних
документах майже до XVIII ст., та севрюки Ч нащадки давн≥х сх≥днослов'¤нських
племен —≥верщини, розселених у долинах ƒесни, —ейму та —ули. ќстанн≥ збер≥гали
свою самоназву до другоњ половини XVII ст.
†††† якщо етногенез та трансформац≥¤ севрюк≥в не викликають особливих дискус≥й, то з
черкасами справа складн≥ша. ѕроблема њхнього походженн¤ остаточно не з'¤сована й
дос≥, однак ≥з певною часткою припущенн¤ можна все ж в≥ддати перевагу одн≥й ≥з
трьох основних верс≥й. ѕерша пов'¤зуЇ походженн¤ черкас≥в ≥з черкесами, котр≥
н≥бито прийшли у XIV ст. з  авказьких г≥р на ƒн≥про, де й заснували м≥сто
„еркаси. ÷ю г≥потезу висунув ≥сторик ≤. Ѕолт≥н, а п≥зн≥ше њњ п≥дтримали ќ.
Ўафонський, ќ. –≥гельман та ћ. јнтоновський. ƒругу точку зору запропонував ћ.
 арамз≥н, обгрунтувавши походженн¤ черкас≥в в≥д торк≥в та берендењв ≥
ототожнивши њх з в≥льними людьми, ¤к≥ не п≥дкор¤лис¤ н≥ монголам, н≥ Ћитв≥,Ч
козаками. Ќарешт≥, трет¤ верс≥¤ грунтуЇтьс¤ на твердженн≥ про те, що черкаси Ч
це частина м≥сцевого украњнського населенн¤, ¤ке перейн¤ло даний етнон≥м в≥д
сус≥дн≥х тюркських народ≥в, ¤к переймало ≥ багато ≥нших назв, у тому числ≥ слово
Ђкозакї. ћовознавц≥ довод¤ть, що Ђчеркасиї та Ђкозакиї означають те ж саме Ч
вольниц¤. ƒо реч≥, черкасами колись називали не т≥льки украњнських козак≥в, а й
донських; торк≥в та берендењв черкасами не називали н≥коли.
Ќайб≥льш прийн¤тною верс≥Їю убачаЇтьс¤ останн¤, але 3 таким застереженн¤м:
черкаси Ч це лише локальна група козацтва, скор≥ше за все ¤кийсь його осередок,
що прийн¤в цю давню назву. ѕ≥зн≥ше вона трансформувалас¤ у б≥льш усталене слово
Ђкозакї, ¤ке стало не просто ознакою в≥льноњ людини, а символом захисника
украњнства. ѕопередн¤ ж назва, котра асоц≥ювалас¤ з первинним образом козак≥в,
тобто степових здобувач≥в, зникала ¤к застар≥ла ≥ не досить ч≥тка. ¬она
поступилас¤ м≥сцем нов≥й назв≥ Ч Ђкозацький народї, ¤кий у свою чергу под≥л¤вс¤
на окрем≥ локальн≥ угрупуванн¤ ≥ в≥дпов≥дн≥ самоназви: Ђзапор≥зьк≥ козакиї,
Ђпричорноморськ≥ козакиї тощо.
“рансформац≥¤ зм≥сту такого самобутнього етносоц≥ального ¤вища, ¤к черкаси,
стала причиною його руйнац≥њ. ≤з субетносу вони перетворилис¤ на етнограф≥чну
групу, але п≥зн≥ше, у зв'¤зку з≥ скасуванн¤м козацтва, втратили ≥ цей статус.

†††† Ќин≥ це звичайне етнорег≥ональне угрупуванн¤ з в≥дпов≥дною крайовою
самосв≥дом≥стю Ч черкащани, мешканц≥ „еркас та „еркащини.
¬ ≥ншому напр¤м≥ йшов розвиток етнограф≥чних груп украњнського народу.
≈тнограф≥чна група Ч це локальна частина етносу, ¤ка маЇ сп≥льну з ним етн≥чну
самосв≥дом≥сть, але в≥др≥зн¤Їтьс¤ де¤кими рисами традиц≥йно-побутовоњ культури.
«ародженн¤ етнограф≥чноњ групи спричин¤Їтьс¤ особливост¤ми ≥сторичноњ дол≥
народу: або тривалою ≥зол¤ц≥Їю окремих його частин, або регенерац≥Їю давн≥х
етноплем≥нних утворень. ўе раз наголосимо, що украњнський етнос складавс¤ на
дуже строкат≥й етнокультурн≥й та плем≥нн≥й основ≥, а це м≥стить потенц≥йну
можлив≥сть свого про¤ву у вигл¤д≥ чи то етнограф≥чних груп, чи то субетнос≥в.
Ќин≥ в етн≥чн≥й структур≥ украњнц≥в Ї дек≥лька основних етнограф≥чних груп:
гуцули, бойки, лемки, пол≥щуки та литвини, кожна з ¤ких маЇ свою етногенетичну
природу, ≥стор≥ю формуванн¤ та культурний образ. √уцули, бойки та лемки altЧ групи
украњнського етносу  арпатського рег≥ону, пол≥щуки та литвини Ч ”крањнського
ѕол≥сс¤. як т≥, так ≥ ≥нш≥ сформувалис¤ в районах м≥жетн≥чного поруб≥жж¤, на
перетин≥ розташуванн¤ давн≥х плем≥нних об'Їднань, що ц≥лком природно: адже
будь-¤к≥ етн≥чн≥ утворенн¤, ¤к правило, зароджуютьс¤ на перехрест≥ р≥зних
культур та етнокультурних угрупувань.
√уцули (≥нш≥ назви Ч гор¤ни, верховинц≥) Ч частина г≥рського украњнського
населенн¤  арпат. јреал њх розселенн¤ окреслюЇтьс¤ такими кордонами. Ќа п≥вдн≥
в≥н межуЇ з –умун≥Їю, на п≥вноч≥ та п≥вн≥чному сход≥ Ч з ѕрикарпатт¤м, на заход≥
Ч з Ѕойк≥вщиною. «г≥дно з сучасним адм≥н≥стративно-територ≥альним под≥лом
”крањни це ¬ерховинський та п≥вденн≥ частини Ќаддв≥рн¤нського ≥  ос≥вського
район≥в ≤вано-‘ранк≥вськоњ област≥, ѕутильський та п≥вденна частина ¬ижницького
район≥в „ерн≥вецькоњ област≥, –ах≥вський район «акарпатськоњ област≥.
ѕоходженн¤ гуцул≥в остаточно не з'¤соване, хоча Ї р¤д досить грунтовних г≥потез.
¬с≥ вони в основному сформувалис¤ у XIX ст., в пер≥од нац≥онально-культурного
в≥дродженн¤ ”крањни. ќсобливий ≥нтерес до народноњ культури та етн≥чноњ ≥стор≥њ
р≥зних рег≥ональних груп украњнц≥в знайшов своЇ вт≥ленн¤ у прац¤х ≤. ¬агилевича,
я. √оловацького, ¬. √натюка.
≈тимолог≥ю назви Ђгуцулиї де¤к≥ вчен≥ пов'¤зують з основним видом њхньоњ
господарськоњ д≥¤льност≥ Ч скотарством, ключовим пон¤тт¤м ¤кого було слово когул
Ч чабан, в≥вчар. ƒ≥йсно, гуцули Ч чи не Їдина група украњнського етносу, дл¤
¤коњ скотарство (а особливо в≥вчарство) було пров≥дною галуззю господарства.
¬оно ж зумовлювало ≥ своЇр≥дн≥сть усього укладу житт¤ гор¤н та њхньоњ культури.
“ак, лише у гуцул≥в в≥дпов≥дно до роду њхн≥х зан¤ть, природних умов та ситуац≥њ
поруб≥жного рег≥ону сформувавс¤ дв≥р ≥з замкнутою по периметру системою буд≥вель
Ч гражда, своЇр≥дна фортец¤; переважно у них трапл¤ютьс¤ ориг≥нальн≥ хрещат≥
церкви; саме у середовищ≥ скотар≥в склалас¤ самобутн¤ кухн¤, в основному
зор≥Їнтована на молочн≥ та м'¤сн≥ страви (гусл¤нка, бринза, баран¤че м'¤со),
виник надзвичайно мальовничий од¤г, що найб≥льшою м≥рою збер≥г прадавн≥
компоненти (гач≥, череси, крисан≥, кептар≥), ѕрадавн¤, ще ¤зичницька основа
збережена гуцулами ≥ в духовн≥й культур≥, зокрема в обр¤дах та ритуалах:
в≥дс≥канн¤ коси Ч у вес≥льн≥й обр¤довост≥, запаленн¤ ватри Ч в родильн≥й,
ритуальне прощанн¤ (проща) Ч в поховальн≥й ≥ т. д.
—ловом, за багатьма показниками традиц≥йно-побутова культура гуцул≥в маЇ
самобутню етн≥чну специф≥ку, в≥дм≥нну в≥д украњнськоњ культури в ц≥лому. –азом
≥з тим њх ЇднаЇ сп≥льна генетична основа, що складалас¤ ще у кињвську добу, а
можливо, ≥ у б≥льш ранн≥ ≥сторичн≥ часи на р≥вн≥ м≥жплем≥нних взаЇмозв'¤зк≥в.
” цьому план≥ видаЇтьс¤ найб≥льш в≥рог≥дною теор≥¤ походженн¤ гуцул≥в в≥д
давньослов'¤нського племен≥ улич≥в, або улуц≥в (¬.  обил¤нський), колись
розташованих ” понизз≥ ƒн≥стра, а п≥зн≥ше п≥д натиском кочовик≥в вимушених
п≥дн¤тис¤ до його верх≥в'њв та в  арпати. ÷¤ теор≥¤ вдало вписуЇтьс¤ у переб≥г
≥сторичних под≥й у п≥вденн≥й частин≥  арпат, а головне Ч п≥дтверджуЇтьс¤
археолог≥чними та етнограф≥чними даними про культуру Ч тотожну ≥ дл¤ гуцул≥в
 арпат, ≥ дл¤ населенн¤ Ќаддн≥стр¤нщини.
¬важаючи таку точку зору найб≥льш прийн¤тною, сл≥д, ут≥м, подати й ≥нш≥ позиц≥њ.
Ѕлизькою до вказаноњ концепц≥њ Ї антропон≥м≥чна теор≥¤, що нин≥ ≥нтенсивно
розробл¤Їтьс¤ украњнськими ученими ¬. √рабовецьким та ћ. ’удашем. ¬она пов'¤зуЇ
витоки гуцул≥в ≥з пр≥звищем людини (√уцул¤к, √уцул) Ч засновника племен≥. ≤нша
г≥потеза бачить кор≥нн¤ гуцул≥в у повстанському рус≥ народних месник≥в Ч
опришк≥в (так званих гуц≥в), що розгорнувс¤ серед карпатських гор¤н у XVIIЧXVIII ст.
††††† як би ми не ставилис¤ до тих чи ≥нших етнограф≥чних теор≥й (а вони потребують
б≥льш ретельноњ розробки), ¤сно одне Ч гуцули ¤к етнограф≥чна група формувалис¤
на грунт≥ сх≥днослов'¤нськоњ культури Ч сп≥льноњ дл¤ населенн¤  ињвськоњ –ус≥ Ч
≥ зберегли њњ основу в умовах тривалоњ ≥зол¤ц≥њ. як ≥ будь-¤ка етнограф≥чна
група, гуцули мають два р≥вн≥ етн≥чноњ самосв≥домост≥: загальнонац≥ональний
(усв≥домленн¤ своЇњ причетност≥ до украњнства в ц≥лому) ≥ крайовий (усв≥домленн¤
себе гуцулами, верховинц¤ми).
Ѕойки Ч самобутн¤ етнограф≥чна група украњнц≥в, ¤ка мешкаЇ у центральн≥й ≥
подекуди в зах≥дн≥й частин≥ ”крањнських  арпат. ÷е сучасн≥ ƒолинський та частина
–ожн¤т≥вського району ≤вано-‘ранк≥вськоњ област≥, —кол≥вський, “урк≥вський,
частина —трийського, ƒрогобицького, —амб≥рського та —таросамб≥рського район≥в
Ћьв≥вськоњ област≥, а також ¬оловецький ≥ частина ¬еликоберезн¤нського та
ћ≥жг≥рського район≥в «акарпатськоњ област≥. ѕроте, за даними в≥домого польського
етнографа ≤. Ћюбича-„ерв≥нського, на початку XIX ст. ареал розселенн¤ бойк≥в був
значно б≥льшим. ÷е вже вкотре св≥дчить про те, що етнограф≥чн≥ групи Ч динам≥чн≥
системи, ¤к≥ п≥д впливом ≥сторичних та соц≥ально-економ≥чних умов можуть
зазнавати ≥ певних утрат.
ўодо ареалу формуванн¤ бойк≥в ≥снують два протилежних погл¤ди. ѕерший
вважаЇ бойк≥в автохтонним населенн¤м ≥з специф≥чними мовно-д≥алектичними ознаками,
зокрема уживанн¤м частки бое у значенн≥ Ђтакї (г≥потеза ≤. ¬ерхратського);
другий розц≥нюЇ њх ¤к прийшле населенн¤ Ч одне з кельтських племен, ¤к≥ у VI ст.
розташовувались на територ≥њ сучасних јвстр≥њ, „ех≥њ, —ловаччини та п≥вденноњ
частини Ќ≥меччини. ≤сторичн≥ джерела (зокрема, в≥зант≥йський ≥мператор
 онстантин ѕорф≥рогенет) довод¤ть, що у склад≥ кельт≥в було ≥ плем'¤ боњв, котре
у ≤ тис¤чол≥тт≥ н. е. переселилос¤ на Ѕалкани ≥, вочевидь, у  арпати. ѕринаймн≥
так≥ досл≥дники, ¤к ≤. ¬агилевич, я. √оловацький, ѕ. Ўафарик, бачили витоки
бойк≥в саме у кельтських племенах.
ѕроблеми походженн¤ бойк≥в та етимолог≥њ њхньоњ назви остаточно не розв'¤зан≥, Ї
лише р¤д г≥потез. «окрема, заслуговуЇ на увагу концепц≥¤ ћ. ’удаша, котрий
виводить етнон≥м в≥д антропон≥ма Ѕойко Ч можливого засновника роду.
ѕ≥дтвердженн¤м цього можуть бути хоча б слов'¤нськ≥ пам'¤тки X ст., ¤к≥ згадують
цей антропон≥м. ќднак про сх≥днослов'¤нську основу бойк≥в св≥дчать передус≥м
њхн≥ традиц≥йна культура, система в≥рувань ≥ пов≥р'њв та весь уклад житт¤.
”се локальне розмањтт¤ традиц≥йноњ культури бойк≥в грунтуЇтьс¤ на
загальноукрањнськ≥й культур≥, витоки ¤коњ с¤гають давньоруських ≥сторичних
шар≥в. ќдним ≥з найхарактерн≥ших показник≥в цього Ї збережена сучасними бойками
первинна самоназва Ђрусиниї, що, до реч≥, дещо послаблюЇ аргументац≥ю верс≥њ
походженн¤ бойк≥в ≥з кельтських племен. ћожна нав≥ть припустити де¤ку штучн≥сть
прив'¤зки частини русинського населенн¤ до прадавн≥х бойк≥в, ¤к≥, може, ≥
справд≥ ≥снували, але на ≥ншому етн≥чному грунт≥. —права в тому, що стосовно
русинського населенн¤ сучасноњ Ѕойк≥вщини терм≥н Ђбойкиї не Ї самоназвою: так њх
називали або ≥нш≥ народи, або ≥нш≥ етн≥чн≥ групи украњнц≥в Ч ≥ не без впливу
народовськоњ ≥нтел≥генц≥њ. яскравою ≥люстрац≥Їю може бути записана ≤. ‘ранком
розмова з одним ≥з бойк≥в. Ќазвавши його саме так, в≥н почув у в≥дпов≥дь: Ђякий
¤ бойко, ¤ такий же русин, ¤к ≥ тиї. Ќа цьому приклад≥ особливо рельЇфно
про¤вл¤Їтьс¤ значенн¤ самоназви в етногенетичному процес≥: саме етнон≥м, а не
екзоетнон≥м Ї в ньому визначальним. ѕроте русинство зрештою прийн¤ло екзоетнон≥м
¤к самоназву; зв≥дси й подв≥йна рег≥ональна самосв≥дом≥сть; усв≥домленн¤ своЇњ
причетност≥ ≥ до бойк≥в, ≥ до русин≥в.
≈тн≥чну своЇр≥дн≥сть бойк≥в визначала насамперед специф≥ка њхньоњ господарськоњ
д≥¤льност≥ Ч переважно вирубно-вогневе землеробство. ¬оно зумовлювало простоту в
усьому: неб≥лен≥, а нер≥дко й курн≥, з високими дахами хати розм≥щен≥ на значн≥й
в≥дстан≥ одна в≥д одноњ, своЇр≥дно-архањчний од¤г (полотн¤н≥ кацабайки ≥
каптани, сукн¤нi с≥р¤ки, гун≥, лейбики, хутр¤н≥ безрукавки). ≤ разом з тим Ч
неповторна дерев'¤на храмова арх≥тектура...
Ћемки Ч зах≥днокарпатська етнограф≥чна група украњнського народу, що мешкаЇ по
обох схилах Ѕескид≥в м≥ж р≥чками —¤н та ѕопрад зах≥дн≥ше в≥д р≥чки ”ж.
ѓхн¤ дол¤ складалас¤ драматично: з XI ст. п≥вденна частина Ћемк≥вщини була
зайн¤та угорц¤ми, у XIV ст. решта њњ територ≥њ п≥дпала п≥д владу ѕольщ≥, а п≥сл¤ њњ
под≥лу у 1772 р. Ч п≥д владу јвстр≥њ, з розпадом у 1918 р. јвстро-”горщини вона
була под≥лена м≥ж ѕольщею та „ехо-—ловаччиною, по зак≥нченн≥ другоњ св≥товоњ
в≥йни за угодою з ѕольщею значна к≥льк≥сть лемк≥в була переселена в ”крањну
(Ћьв≥вську, “ерноп≥льську, ћиколањвську та ’ерсонську област≥), а т≥, що
залишилис¤ в ѕольщ≥, були депортован≥ в њњ зах≥дн≥ воЇводства. Ќин≥ лемки alt
проживають в ѕеречинському та п≥вденн≥й частин≥ ¬еликоберезн¤нського районах
«акарпатськоњ област≥, а також у г≥рськ≥й частин≥ п≥вденного сходу ѕольщ≥.
—тосовно походженн¤ лемк≥в та етимолог≥њ њхньоњ назви б≥льш≥сть досл≥дник≥в
погоджуЇтьс¤ з тим, що вони Ї одним ≥з в≥дгалужень давньослов'¤нського племен≥
б≥лих хорват≥в, ¤к≥ у VIЧVII ст. мешкали у «ах≥дних  арпатах. ѕ≥зн≥ше вони
частково м≥грували, частково зм≥шалис¤ з ≥ншими сх≥днослов'¤нськими племенами,
прийн¤вши назву рус≥в, русин≥в Ч жител≥в  ињвськоњ –ус≥. ÷¤ усталена точка зору
дещо скоригована ћ. ’удашем, котрий обстоюЇ антропон≥м≥чну г≥потезу походженн¤
лемк≥в та њхнього етнон≥ма в≥д власного ≥мен≥ людини Ч Ћемко. ћаЇ поширенн¤ ≥
б≥льш давн¤ г≥потеза, сформульована ≤. ¬ерхратським, ¬. √натюком та ≤. ‘ранком.
¬она пов'¤зуЇ етнон≥м Ђлемкиї з пр≥звиськом, ¤ке н≥бито давали њм сус≥ди через
уживанн¤ частки лем у значенн≥ Ђлишеї. ™, однак, дан≥ про те, що праслов'¤нська
мова мала кор≥нь Ђлемї, що слугуЇ опосередкованим св≥дченн¤м прадавност≥
генетичних виток≥в лемк≥в.
“радиц≥йно-побутова культура лемк≥в грунтуЇтьс¤ на сх≥днослов'¤нськ≥й ≥
загальноукрањнськ≥й основах ≥ позначена локальною самобутн≥стю. Ѕуд≥вництво
житла, ¤к ≥ орган≥зац≥¤ ≥нтер'Їру, в≥дпов≥дали украњнським традиц≥¤м. ¬нутр≥шнЇ
плануванн¤, наприклад, включало обов'¤зкове розм≥щенн¤ печ≥ зл≥ва в≥д входу, а
покут¤ Ч навпроти дверей. ўоправда, у лемк≥вськ≥й хат≥ найпочесн≥ше м≥сце не
обмежувалос¤ покут¤м, воно займало всю Ђчервонуї ст≥ну, прикрашену образами.
—воЇр≥дн≥стю визначалас¤ ≥ п≥ч, вуст¤ ¤коњ Ч не так, ¤к скр≥зь по ”крањн≥ Ч
виходило до прич≥лковоњ ст≥ни.
ѕоЇднанн¤ загальноукрањнських та лемк≥вських елемент≥в ¤скраво простежувалос¤
також в од¤з≥ та њж≥. ќд¤г шивс¤, ¤к правило, з лл¤них або полотн¤них тканин,
окр≥м верхнього, шитого з сукна. ∆≥нки носили вишиван≥ сорочки з великою
к≥льк≥стю складок б≥л¤ ком≥ра, складчаст≥ сп≥дниц≥ (фартуки), а зверху вд¤гали
суто лемк≥вськ≥ безрукавки Ч керсетки. „олов≥ки також од¤гали безрукавки
(бруслики) на сорочки, котр≥ не прикрашалис¤ вишивкою.  олоритним довершенн¤м
костюма слугували верхн≥й сукн¤ний од¤г Ч чуган≥, на ногах Ч керпц≥, на голов≥ Ч
капелюхи з павиним п≥р'¤м, а також шк≥р¤н≥ по¤си Ч югаси. ўодо њж≥ лемк≥в, то
вона не в≥др≥зн¤лас¤ р≥зноман≥тн≥стю: основними њњ видами були пр≥сний хл≥б
(ощипл¤, осух), каш≥ (чир, кул¤ша, панцаки) та галушки з бринзою, капустою або
маком.
¬≥дносна простота побутових речей, ут≥м, компенсувалас¤ мальовнич≥стю витвор≥в
народного мистецтва Ч насамперед вишивки з переважно геометричним орнаментом,
р≥зьбленн¤ по дереву, а особливо писанкарства та прикрас ≥з б≥серу. —еред
останн≥х широкого визнанн¤ набули нагрудн≥ прикраси у вигл¤д≥ заокругленого
ком≥ра Ч кризи.
ѕол≥щуки Ч етнограф≥чна група украњнц≥в, ¤ка розташована в район≥
украњнсько-б≥лоруського м≥жетн≥чного поруб≥жж¤ ≥ м≥стить у соб≥ риси ¤к
украњнськоњ, так ≥ частково б≥лоруськоњ культур. ќсновним ареалом проживанн¤
пол≥щук≥в було ѕоприп'¤тт¤ та ѕогоринн¤, що нин≥ включаЇ п≥вн≥чн≥ райони Ћуцькоњ
та –≥вненськоњ областей.
Ќазва Ђпол≥щукиї пов'¤зана з топон≥мом Ђѕол≥сс¤ї, котрий ≥снуЇ ще з XIII Ч XIV
ст. “од≥ мешканц≥ цього рег≥ону ще не сформувалис¤ ¤к етнограф≥чна група, хоча й
мали ƒе¤к≥ в≥дм≥нност≥ та р≥зн≥ назви: пол≥с¤ни, п≥дл≥с¤ни тощо. якост≥
етнограф≥чноњ групи вони почали про¤вл¤ти приблизно з XV ст. —аме у цей час ≥
заф≥ксована ≥сторичними документами самоназва Ђпол≥щукиї. ўоправда, досл≥дники
вважають, що на первинному етап≥ формуванн¤ етнон≥ма в≥н окреслював м≥жетн≥чну
сп≥льн≥сть етнограф≥чне близьких народ≥в: украњнц≥в, б≥лорус≥в та литовц≥в, що
були громад¤нами одн≥Їњ держави Ч ¬еликого кн¤з≥вства Ћитовського. јле такий
погл¤д суперечить самому механ≥змов≥ формуванн¤ етносу: етнограф≥чною групою
може бути лише √рупуванн¤ в межах одного етносу. Ќеаби¤ке значенн¤ маЇ ≥ те, що
на ранньому етап≥ формуванн¤ назви Ђпол≥щукиї вона утверджувалась ≥ззовн≥, тобто
вживалась ¤к екзоетнон≥м. ”св≥домленн¤ ж населенн¤м своЇњ причетност≥ ƒо
ѕол≥ського краю в≥дбулос¤ дещо п≥зн≥ше Ч на основ≥ формуванн¤ суто украњнського
утворенн¤, не схожого на аналог≥чн≥ утворенн¤ в середовищ≥ б≥лоруського етносу.
“аке розмежуванн¤ ч≥тко заф≥ксоване у самоназвах. “ак. б≥лоруськ≥ пол≥щуки у
б≥лоруських районах ѕол≥сс¤ (Ѕерестейських земл¤х, ѕ≥дл¤шш≥, „орн≥й –ус≥)
тривалий час, майже до XVII ст., називалис¤ пол≥с¤нами, нар≥вн≥ з литвинами,
русинами, пол¤ками, б≥лорусц¤ми. Ќа б≥льш широкому етнон≥м≥чному р≥вн≥ населенн¤
цих областей об'Їднувалос¤ назвою Ђлитвиниї в њњ державно-пол≥тичному або, за
тод≥шн≥ми Ївропейськими у¤вленн¤ми, Ђнац≥ональномуї значенн≥. ≈тнограф≥чне
вид≥ленн¤ частини литвинського населенн¤ у пол≥щуки в≥дбувалос¤ на рубеж≥ XVIIЧ
XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешт≥ Ч
пол≥щуки. ѕричому останн¤ форма мала не ст≥льки рег≥ональний, ск≥льки
субетн≥чний характер. ”крањнськ≥ пол≥щуки мали суто етнограф≥чну природу.
ѕевна в≥дособлен≥сть украњнських пол≥щук≥в в≥д сус≥дн≥х б≥лоруських, загальна
≥зольован≥сть ѕол≥сс¤ Ч все це позначилось на специф≥ц≥ культури та укладу житт¤
його населенн¤. √оловна своЇр≥дн≥сть ц≥Їњ культури пол¤гала у консервац≥њ њњ
архањчних рис. ÷е простежувалось насамперед у шлюбно-с≥мейн≥й сфер≥. ѕол≥сс¤ Ч
один ≥з рег≥он≥в, де тривалий час збер≥галис¤ патр≥архальн≥ засади в родин≥ та
архањчн≥ форми великоњ с≥м'њ. «вичаЇве право також м≥стило ц≥лий р¤д давн≥х

елемент≥в,
наприклад, право переданн¤ майна у спадщину по смерт≥ глави с≥м'њ старшому братов≥, а не
синов≥ чи дружин≥, ¤к це було вже прийн¤то у б≥льшост≥ рег≥он≥в ”крањни.
јрхањчними особливост¤ми визначалас¤ ≥ матер≥альна культура, зокрема житло. «а
плануванн¤м воно було типово украњнським (Ђхата Ч комораї або Ђхата Ч с≥ни Ч
хатаї), але рег≥онально-архањчним за конструкц≥Їю та матер≥алом. –обили житло з
масивних колод, не б≥лили, покривали двосхилим дахом Ђнакатомї, опалювали
нер≥дко Ђпо-чорномуї. ¬≥дгомони культури  ињвськоњ –ус≥ в≥дчуваютьс¤ ≥ в
елементах од¤гу (обруси, плати, зав'¤зки, серпанки), ≥ в обр¤довост≥
(Ђвикликанн¤ померлих на розмовуї, Ђвод≥нн¤ кущаї тощо).
¬иходить, що пол≥щуки завд¤ки своЇр≥дност≥ своЇњ ≥сторичноњ дол≥ та
специф≥чност≥ природних умов зберегли дл¤ нас прадавнЇ слов'¤нське етнокультурне
кор≥нн¤, а ” б≥льш широкому план≥ Ч м≥жпокол≥нний зв'¤зок та набуту спадщину.
ѕод≥бну етнотрансл¤ц≥йну роль в≥д≥гравала ше одна етнограф≥чна група Ч литвини,
хоч ≤ у дещо своЇр≥дних формах.
Ћитвини Ч етнограф≥чна група украњнського етносу, ¤ка формувалас¤ на перетин≥
двох етноконтактних зон: украњнсько-б≥лоруськоњ та украњнсько-рос≥йськоњ.
“еритор≥Їю формуванн¤ литвин≥в були земл≥ на сх≥д в≥д ƒесни, Ч власне, —≥верськ≥
земл≥, котр≥ колись включали не лише п≥вн≥чно-сх≥дн≥ частини —умщини та
„ерн≥г≥вщини, але й р¤д сум≥жних з ”крањною район≥в √омельськоњ област≥ Ѕ≥лорус≥
й ќрловськоњ, Ѕр¤нськоњ та  урськоњ областей –ос≥њ.
Ќазва Ђлитвиниї з'¤вл¤Їтьс¤ в ≥сторичних документах з XIV ст., тобто з того
часу, коли значна частина б≥лоруських та украњнських земель стала п≥дпор¤дкована
¬еликому кн¤з≥вству Ћитовському. “од≥ ц¤ назва виступала ¤к пол≥тон≥м Ч
позначенн¤ громад¤н литовськоњ держави. ўодо етн≥чноњ приналежност≥, то вона (¤к
серед украњнц≥в, так ≥ серед б≥лорус≥в та рос≥¤н) виражалас¤ в етнон≥м≥чних
формах ≥з коренем Ђрусї Ч русич≥, руськ≥, русини.
—п≥льн≥сть етнон≥м≥в, близьк≥сть мов ≥ культур, а також л≥тописн≥ св≥дченн¤ про
Їдн≥сть походженн¤ населенн¤  ињвськоњ –ус≥ давали п≥дстави багатьом ≥ноземним
авторам вважати Ђлюд литовський, руський та московський т≥Їю ж самою –уссю, тим
же самим племенемї. “акоњ позиц≥њ дотримувалос¤ ≥ чимало в≥тчизн¤них досл≥дник≥в
та д≥¤ч≥в культури, причому не ст≥льки рос≥йських, ск≥льки украњнських та
б≥лоруських (‘. Ѕенешовський, ћ. —мотрицький, ¬. √еорг≥Ївич, ‘. —корина). ќднак
науковий анал≥з показуЇ, що нав≥ть у давн≥ часи це були р≥зн≥ народи, сформован≥
у р≥зних ≥сторичних умовах та пол≥тичних ситуац≥¤х. ѕричому розд≥льне ≥сторичне
≥снуванн¤ кожного з них спри¤ло утвердженню на р≥вн≥ побутовоњ самосв≥домост≥
неадекватних назв ≥ самоназв. Ѕ≥льш≥сть представник≥в ус≥х указаних етнос≥в, ¤к
правило, лише себе вважали руськими, а сус≥д≥в визначали ≥ншими назвами:
украњнц≥ та рос≥¤ни називали б≥лорус≥в литвинами, б≥лоруси рос≥¤н Ч московитами
або новгородц¤ми чи псковичами, украњнц≥в Ч козаками, черкасами, с≥вер¤нами. Ќа
р≥вн≥ ж держави вс≥ називалис¤ литвинами, котр≥ в оф≥ц≥йних документах, однак,
диференц≥ювалис¤ у досить незвичайний спос≥б: Ђлитвини руського родуї, Ђлитвини
грецького законуї ≥ т. д. ѕочинаючи з XVII ст., у зв'¤зку з примусовим
насадженн¤м серед православних б≥лорус≥в та украњнц≥в греко-католицькоњ в≥ри,
ареал етнон≥м≥в з коренем Ђрусї почав скорочуватис¤; њх зам≥нили нов≥
етнон≥м≥чн≥ форми: литвини та б≥лоруси Ч на територ≥њ Ѕ≥лорус≥, козаки, русини,
украњнц≥ Ч в украњнських земл¤х.
ћабуть, з ц≥Їњ ж причини ≥ украњнц≥ —≥верщини, ¤к≥ на оф≥ц≥йному р≥вн≥
продовжували ≥менуватис¤ литвинами, тривалий час не вважали себе такими, ¤к ≥,
до реч≥, украњнц¤ми, б≥лорусами чи рос≥¤нами. Ќазиваючись руськими, народом
руським або козаками, вони, вт≥м, усв≥домлювали себе причетними до ”крањни та до
 ињвськоњ –ус≥. Ќедарма с≥вер¤ни, у тому числ≥ литвини, найб≥льшою м≥рою
зберегли давньоруськ≥ культурн≥ й мовн≥ елементи. ≤ дотепер вони пом'¤кшують
де¤к≥ займенники (йон, ¤на), вживають архањчн≥ слова (аброть, атаба, пр≥сак,
летась), куштують призабут≥ страви (вушка, кулагу, роз≥нки), збер≥гають
давньоруськ≥ вес≥льн≥ п≥сн≥ Ч гукалки.
“ривале перебуванн¤ украњнц≥в —≥верщини у склад≥ ¬еликого кн¤з≥вства
Ћитовського та ѕольщ≥, ¤к ≥ контактуванн¤ з сус≥дн≥ми народами Ч б≥лорусами ≥ рос≥¤нами,
наклало в≥дбиток на њхн≥ культуру, побут, самосв≥дом≥сть. Ќа початок XIX ст.
вони вже усв≥домлювали себе литвинами Ч самобутньою етнограф≥чною групою
украњнц≥в. «агальноукрањнська самосв≥дом≥сть почала ≥нтенсивно формуватис¤ в них
лише наприк≥нц≥ XIX ст. ќтже, ¤к ≥ ≥нш≥ етнограф≥чн≥ групи, литвини мають двор≥вневу самосв≥дом≥сть: на р≥вн≥ краю вважають себе литвинами, на р≥вн≥ ”крањни Ч украњнц¤ми.
ќкремо сл≥д розгл¤нути такий досить специф≥чний етнон≥м, ¤к русини. ÷¤ давн¤
самоназва частини украњнсько-руського населенн¤ була загальноприйн¤тою переважно
на вс≥й територ≥њ  ињвськоњ –ус≥, а тепер збер≥гаЇтьс¤ в р¤д≥ район≥в «ах≥дноњ
”крањни та в ѕол≥сс≥.
¬≥дносно широке побутуванн¤ в ”крањн≥ назви Ђрусиниї (вар≥анти: руськ≥, русич≥,
руснаки тощо), ¤к ≥ усв≥домленн¤ чималою частиною украњнц≥в своЇњ причетност≥ до
Ђруського народуї, стримуЇ процес оформленн¤ на ц≥й основ≥ етнограф≥чноњ групи.
ѕевний вин¤ток становл¤ть русини  арпат, тривалий час в≥докремлен≥ в≥д
материнського етнорег≥ону ≥ через те сконсол≥дован≥ у певну етнокультурну
сп≥льноту. ѕроте поки що передчасно говорити про русинство ”крањнських  арпат ¤к
етнограф≥чну або субетн≥чну одиницю украњнського етносу, оск≥льки воно не маЇ
Їдиноњ культурноњ основи, будучи розпорошене м≥ж окремими великими й малими
етнограф≥чними групами (бойками, лемками, галичанами, подол¤нами, частково
пол≥щуками та литвинами).
”т≥м проблема русинства пост≥йно збуджуЇтьс¤ пол≥тиками, що викликаЇ
необх≥дн≥сть суворо об'Їктивного п≥дходу до нењ. ≈тнон≥м Ђрусиниї дл¤ «акарпатт¤
завжди був ключовим, в≥д самого початку  ињвськоњ –ус≥. ѕринаймн≥ письмов≥
джерела XI ст. згадують м≥сцеве слов'¤нське населенн¤, називаючи його русинами,
а територ≥ю проживанн¤ –уською крайною або –уською маркою. ћайже ≥дентичним був
≥ екзоетнон≥м Ч рутени: так у латин≥зован≥й форм≥ ≥менувалис¤ русини.
«азначимо, що ≥ в ≥нших рег≥онах ”крањни украњнське населенн¤ називалос¤ на той
час або руськими (русичами, руснаками), або й русинами. ўоправда, з XIIЧXIII ст.
ц≥ назви потроху зм≥нюютьс¤ на Ђкозакиї, Ђукрањнц≥ї. ¬ «акарпатт≥ ж, через його
в≥д≥рван≥сть в≥д ”крањни, останн≥ терм≥ни утверджуютьс¤ дещо п≥зн≥ше, у XVIЧXVII
ст. Ќа картах, складених у 1650 р. √. Ћевассер де Ѕопланом, «акарпатт¤ позначене
назвою Ђ”горська ”крањнаї, ≥нш≥ ж документи називають њњ ѕ≥дкарпатською –уссю.
¬ласне, Ђруськийї та Ђукрањнськийї тривалий час побутували ¤к синон≥ми, ≥ це
було особливо характерним дл¤ «акарпатт¤.
√либоко наукове трактуванн¤ пон¤ть Ђ–усь-”крањнаї та Ђрусько-украњнськийї
належить ћихайлов≥ √рушевському. Ђ—¤ прац¤,Ч писав в≥н в Ђ≤стор≥њ ”крањни-–усиї,
Ч маЇ подати образ ≥сторичного розвою житт¤ украњнського народу, або тих
етнограф≥чно-пол≥тичних груп, з ¤ких формуЇтьс¤ те, що ми мислимо тепер п≥д
назвою украњнського народу, ≥накше званого малоруським, п≥вденноруським, просто
руським, або русинським. –≥знор≥дн≥сть сих назв не маЇ особливого значенн¤, бо
покриваЇ пон¤тт¤ само по соб≥ ¤сне; вона ц≥кава т≥льки ¤к характеристичний про¤в
тих ≥сторичних перем≥н, ¤к≥ довелос¤ пережити народов≥.
…ого старе ≥сторичне ≥м'¤ Ђрусьї, Ђрусинї, Ђруськийї в часи пол≥тичного й
культурного упадку було присвоЇне великорос≥йським народом, котрого пол≥тичне ≥
культурне житт¤ розвинулос¤ на традиц≥¤х давньоњ –уськоњ держави... Ќазва
Ђ”крањнаї, Ђукрањнськийї, уживана в староруських часах в загальному значенн≥
пограничч¤, а в XVI ст. спец≥ал≥зована в приложенн≥ до —ереднього ѕодн≥пров'¤...
набираЇ особливого значенн¤ в XVII ст. Ћ≥тературне в≥дродженн¤ XIX ст. прийн¤ло
се ≥м'¤ дл¤ означенн¤ свого нац≥онального житт¤.
¬ м≥ру того ¤к зростала св≥дом≥сть безперервност≥ етнограф≥чно-нац≥онального
украњнського житт¤, се украњнське ≥м'¤ розшир¤лос¤ на всю ≥стор≥ю украњнського
народу. ўоб п≥дкреслити зв'¤зки нового украњнського житт¤ з його старими
традиц≥¤ми, се украњнське ≥м'¤ уживано також в зложен≥й форм≥ Ђ”крањна-–усьї,
Ђукрањнсько-руськийї, хоч значенн¤ њх одне Ч вони означають те, що ми мислимо
тепер ¤к украњнський народ: його територ≥ю ≥ житт¤, форми, з ¤ких
орган≥зовувалос¤ сучасне украњнське житт¤ї.
—формульована ще на початку XX ст. концепц≥¤ ћ. √рушевського нин≥
п≥дтверджуЇтьс¤ на б≥льш ірунтовних матер≥алах, у тому числ≥ досл≥дженн¤х
етн≥чноњ самосв≥домост≥. ”св≥домленн¤ причетност≥ до русинства, ¤к правило,
ототожнюЇтьс¤ з причетн≥стю до украњнства. ѕроте ≥дентиф≥кац≥¤ русин≥в з
украњнц¤ми зовс≥м не означаЇ њх повного ототожненн¤: русинство Ч самобутнЇ
≥сторичне й культурне ¤вище в систем≥ багатоман≥тного украњнського етносу.




------------------------------------------------------------------------

www.ukrainaforever.narod.ru: www.ukrainaforever.narod.ru and www.ukrainaforever.narod.ru
Copyright ©2002, www.ukrainaforever.narod.ru

www.ukrainaforever.narod.ru
Copyright ©2005 www.ukrainaforever.narod.ru

< www.ukrainaforever.narod.ru - www.ukrainaforever.narod.ru >



www.ukrainaforever.narod.ru


Hosted by uCoz