истори¤ украины Ќа √оловну > Ќа √оловну > Ќа √оловну
 

≤стор≥¤ ”крањни

≤стор≥¤ ”крањни

ярослав ƒјЎ ≈¬»„, академ≥к ”¬јЌ

“ј¬–ќ ѕ≈–≈я—Ћј¬ј Ќј ≤—“ќ–≤ѓ ” –јѓЌ»

ƒозвольте мен≥ в межах ц≥Їњ статт≥ висловити к≥лька Їретичних думок. ћен≥ здаЇтьс¤, що вони не лише можуть (≥ повинн≥) пожвавити наукову дискус≥ю, але, з ≥н-шого боку, прит¤гнути також увагу ширшоњ громадськост≥.

’очу зупинитис¤, зокрема, на таких восьми питанн¤х:

1. сп≥вв≥дношенн¤ факт≥в, њхньоњ тогочасноњ ≥нтерпретац≥њ та ≥стор≥ограф≥чного використанн¤;

2. достов≥рн≥сть конструкц≥й ≥сторик≥в;

3. ≥сторико-правова квал≥ф≥кац≥¤ т. зв. пере¤славських документ≥в;

4. рел≥г≥йний фактор в звТ¤зку з документами та незалежно в≥д них;

5. характер в≥дносин м≥ж ”крањною та ћосков≥Їю п≥сл¤ ѕере¤слава;

6. альтернативи ѕере¤славу;

7. сутн≥сть украњнськоњ державност≥;

8. авторство ѕере¤слава.

ѕитань досить багато, тому намагатимус¤ розгл¤дати њх стисло Ч ≥ не багатосл≥вно.

1. ‘акти Ч ≥нтерпретац≥¤ Ч ≥стор≥ограф≥¤

≤сторики, починаючи принаймн≥ в≥д середини XIX ст., часто забували про те, що м≥ж в≥домост¤ми про певну под≥ю та њњ тогочасною ≥нтерпретац≥Їю Ї ≥ мусить бути межа. ≤нтерпретац≥¤ под≥й з середини ’VII ст. (в донесенн¤х, листах, газетах, памфлетах) Ч ¤кщо вона п≥дходила п≥д певну концепц≥ю даного ≥сторика Ч часто перетворювалас¤ п≥д його пером у майже доведений або й доведений факт.

ўе дал≥ п≥шла ≥сторична наука XX ст. (особливо та концептуальна, прост≥ше, запол≥тизована з р≥зних точок зору). Ќа тему ѕере¤слава списано гори паперу Ч ≥ ми доходимо (або вже д≥йшли) до такоњ стад≥њ, коли майже зникають джерела (¤кщо абстрагувати в≥д переписуванн¤ джерельних цитат з одн≥Їњ прац≥ до ≥ншоњ), не кажучи вже про те, що остаточно затерлас¤ межа м≥ж пов≥домленн¤ми про под≥ю та тогочасною ≥нтерпретац≥Їю пов≥домленн¤ про нењ.

ћи часто мандруЇмо лаб≥ринтами ≥стор≥ограф≥њ, з≥ставл¤ючи погл¤ди ≥сторик≥в, визначаючи одн≥ погл¤ди правильними, а ≥нш≥ неправильними й оголошуючи себе прихильниками тез, висловлених ≥сториками бажаного нам напр¤му. ѕрац≥ перетворюютьс¤ в ≥стор≥ограф≥чну дискус≥ю, що стаЇ самоц≥ллю. “ака дискус≥¤ в ≥сторичних, ≥сторико-юридичних прац¤х (не кажучи вже про публ≥цистику наукового ≥ псевдонаукового характеру) займаЇ багато м≥сц¤, в≥дн≥маЇ багато часу ≥ енерг≥њ. јле, так чи ≥накше, вичарувати в минулому те, чого там Ч за джерелами Ч не було, просто неможливо.

“ому в досл≥дженн¤х пере¤славськоњ тематики необх≥дне р≥шуче поверненн¤ ad fontes Ч до джерел, потр≥бна пост≥йна конфронтац≥¤ з джерелами з ч≥ткою диференц≥ац≥Їю м≥ж пов≥домленн¤м про факти та њх тогочасною ≥нтерпретац≥Їю, а, тим б≥льше, з п≥зн≥шими твердженн¤ми, м≥ркуванн¤ми, г≥потезами ≥сторик≥в та видумками не≥сторик≥в. Ќеобх≥дна обірунтована критика ≥сторичних джерел (¤ких, в≥домих та опубл≥кованих, не так то й багато Ч за п≥драхунками ёр≥¤ ћицика не б≥льше пТ¤тдес¤ти), вивченн¤ њхньоњ автентичност≥. “акож експертиза: текстолог≥чна, графолог≥чна, з погл¤ду ≥стор≥њ паперу Ч хоча б славнозв≥сних редакц≥й Ч 11, 14, 28 та ≥ншоњ к≥лькост≥ Ч статей, в≥домих виключно з коп≥й та чернеток. ÷их 50 джерел вистачило, щоб творити пере¤славськ≥ легенди, ¤к≥ тиражували, нав≥ть не намагаючись заглиблюватис¤ в њхн≥й зм≥ст.

ќчевидно, настав час Уна св≥жу головуФ рев≥зувати Ч без апр≥орних тверджень Ч в≥дому на сьогодн≥ джерельну базу. Ќе п≥дл¤гаЇ сумн≥ву, що треба розшукувати нов≥ джерела, бо згаданих близько 50-ти знаЇмо майже п≥втора стол≥тт¤ (в кращому раз≥ окрем≥ з них ¤кихось 70 рок≥в), а планом≥рн≥ й незаангажован≥ пошуки не проводилис¤. ѕевн≥ резерви все ж таки Ї: арх≥ви й рукописн≥ зб≥рки –ос≥њ та ѕольщ≥ насамперед. ћушу розчарувати щодо турецьких джерел, на ¤к≥ дехто покладаЇ багато спод≥вань. “акого комплексу документ≥в дл¤ пер≥оду ’мельниччини в —тамбул≥ практично немаЇ (був час, коли п≥сл¤ молодотурецькоњ революц≥њ арх≥ви османських час≥в продавали ¤к макулатуру). ’≥ба що будуть абсолютно не передбачен≥ в≥дкритт¤. ¬ рос≥йських арх≥вах не варто шукати м≥ф≥чну течку з н≥бито ориг≥налом ѕере¤славського договору; течку, на ¤к≥й маЇ бути написана резолюц≥¤ ¬олодимира Ћен≥на: УЌикогда, никуда, никомуФ, очевидно, не показувати (це ще одна легенда з УЋ≥тературноњ ”крањниФ за 4 липн¤ 2002 р. Ч з нотатки, п≥дписаноњ —тепаном ¬ухт¤ком).

2. ƒостов≥рн≥сть ≥стор≥ограф≥чних конструкц≥й

ћ≥фолог≥ю ѕере¤слава творили украњнська ≥ рос≥йська ≥стор≥ограф≥њ (не маю на уваз≥ формально украњнську москвоцентричну ≥стор≥ограф≥ю, бо њњ в≥дм≥нност≥ в≥д рос≥йськоњ м≥н≥мальн≥). «рештою, позиц≥њ обох ≥стор≥ограф≥й, коли вони сто¤ли на власних нац≥ональних ≥ державницьких позиц≥¤х, часто зб≥галис¤, наприклад, п≥дтримц≥ ф≥кц≥њ про ѕере¤славський догов≥р.

”крањнськ≥й ≥стор≥ограф≥њ, мабуть, не варто м≥фолог≥зувати ѕере¤слав у позитивному чи негативному дус≥. Ќ≥чого приховувати, що м≥жнародного договору не було (в такий спос≥б хочуть завуалювати, що Ѕогдан ’мельницький, мовл¤в, був таким необачним чи нерозумним). Ќ≥чого твердити, що ћосква порушила догов≥р, бо такого договору н≥коли не було. Ќе треба бо¤тис¤ в≥дверто сказати, що цар ќлекс≥й обхитрив (ошукав?) ’мельницького Ч бо в≥дмова прис¤ги цар¤ чи його уповноваженого виринула в ѕере¤слав≥ в останню хвилину Ч ≥ н≥коли не вважав його р≥вноц≥нним партнером, а лише холопом ≥ т. д. ћ≥фи породила белетристика козацьких л≥топис≥в, У≤стор≥њ рус≥вФ, а продовжила чимала низка ≥сторик≥в Ч до сучасних включно, Ч також тих, що виступають з т. зв. патр≥отичних позиц≥й.

–ос≥йська ≥стор≥ограф≥¤ п≥дтримувала ≥ п≥дтримуЇ м≥ф про УприЇднанн¤Ф, УвоззТЇднанн¤Ф, не лише щодо ”крањни, але й багатьох ≥нших поневолених народ≥в, захоплених територ≥й, знищених держав.

я б звернув тут увагу на досл≥дженн¤ сучасного швейцарського ≥сторика јндреаса  аппелера, ¤кий вивчав способи, завд¤ки ¤ким ћосковська держава перетворювалас¤ в –ос≥йську ≥мпер≥ю. ƒозволю соб≥ велику цитату пор≥вн¤льного плану (про ≥нкорпорац≥ю земель мусульманських народ≥в), з ¤ких жоден Уне ув≥йшов до складу –ос≥йськоњ ≥мпер≥њ УприродноФ ≥ добров≥льно, хоча фактично п≥дкоренн¤ цих народ≥в нер≥дко супроводилос¤ ≥ обставл¤лос¤ п≥дкупом знат≥, торжественними об≥ц¤нками, ¤к≥ негайно забували, заключенн¤м р≥зного роду Удоговор≥вФ (¤к≥ –ос≥¤ ≥нтерпретувала по-своЇму або дов≥льно порушувала), Упроханн¤миФ, династичними шлюбами, пол≥тичними ≥нтригами, ¤к≥ дозвол¤ли вносити розкол до мусульманського табору, садити на ханський престол ставленик≥в –ос≥њ, добиватис¤ прохань УпокровительстваФ ≥ творити видим≥сть Удобров≥льних приЇднаньФ, юв≥лейн≥ дати ¤ких помпезно в≥дзначали вже в рад¤нський час. —к≥льки не роз≥грали б таких ≥сторичних фарс≥в, вони не можуть приховати сут≥ рос≥йського вторгненн¤ до сус≥днього мусульманського св≥ту, державноњ агрес≥њ, колон≥альноњ експанс≥њ самодержавноњ –ос≥њ, ¤ка крок за кроком, в≥д ’VI до XX ст. просовувалас¤ дал≥ на п≥вдень ≥ сх≥дФ ( аппелер ƒ., „ервонна¤ —. ћусульманские народы –оссии: методическое введение // …ордан ћ.¬.,  узеев –.√., „ервонна¤ —.ћ. »слам в ≈вропе. —овременные этнические и эстетические концепции суннитского »сламаЕ Ч ћосква, 2001. Ч —. 102). “реба шкодувати, що украњнська ≥стор≥ограф≥¤ дал≥ блукаЇ м≥ж рос≥йсько-украњнською проблематикою УвоззТЇднанн¤Ф ≥ УприЇднанн¤Ф, в≥дмовл¤ючись в≥д пор≥вн¤льних студ≥йФ. —тереотип про приЇднанн¤ ≥ воззТЇднанн¤ з –ос≥Їю потр≥бний, щоб завуалювати ≥нкорпорац≥ю, загарбанн¤ ≥ окупац≥ю украњнських земель. ћ≥ф лел≥¤ли, щоб замаскувати нер≥вноправне становище обох стор≥н в друг≥й половин≥ ’VII ст., бо московська сторона диктувала, а украњнська п≥дпор¤дковувалас¤, правда, не без внутр≥шнього, а то й зовн≥шнього спротиву.

≤нш≥ напр¤ми рос≥йськоњ ≥стор≥ограф≥њ пропов≥дують тезу, що в украњнц≥в не було державотворчого ≥нстинкту, що руш≥йною силою дл¤ пол≥тичних ор≥Їнтац≥й та переор≥Їнтац≥й була ненависть до ћоскви чи ¬аршави, не по¤снюючи, однак, на ¤кому ірунт≥ виникла така ненависть.

“ак чи ≥накше, така ≥стор≥ограф≥¤ стаЇ ц≥лковито безпл≥дною в науковому, а в сусп≥льному розум≥нн≥ шк≥дливою Ч через свою неправдив≥сть Ч та зводить на ман≥вц≥, тим б≥льше, коли до т.зв. ≥сторичних досл≥джень приЇднуютьс¤ пол≥тичн≥ спекул¤ц≥њ або коли виконують ситуац≥йн≥ пол≥тичн≥ замовленн¤. ѕлатн≥ й безплатн≥.

3. ≤сторико-правова квал≥ф≥кац≥¤ т. зв. пере¤славських документ≥в

≤снуЇ ¤кась дивна маг≥¤ слова. Ќав≥ть т≥ ≥сторики, ¤к≥ починають своњ прац≥ в≥д твердженн¤, що жодного договору не було, через к≥лька стор≥нок забувають про власн≥ слова ≥ знову вживають терм≥н Удогов≥рФ. Ќевмирущий стереотип ще з костомар≥вських та докостомар≥вських час≥в (в≥домо, ћикола  остомаров вперто переконував ус≥х, що догов≥р був).

√етьманський ур¤д знав, ¤к складати двосторонн≥ м≥жнародн≥ договори, бо не був в≥д≥рваний в≥д св≥ту ≥ мав ерудованих кер≥вник≥в. ƒержавно-правова структура такого документа, ¤к догов≥р, в середин≥ ’VII ст. була розроблена до деталей (нагадаю тогочасн≥ зб≥рки текст≥в м≥жнародних договор≥в, наприклад, Ће  в≥на з початку ’VIII ст.). ўо таке догов≥р (угода, умова, трактат Ч це синон≥ми, й ≥сторикам не варто жонглювати цими словами), було добре в≥домо в часи Ѕогдана ’мельницького. ƒогов≥р, незалежно в≥д його р≥зновидност≥, мусили п≥дписати, ствердити печатками чи заприс¤гти, також п≥дтвердити печатками прис¤жн≥ грамоти обидв≥ сторони, ¤к≥ складали трактат, а такого документа серед т. зв. пере¤славських (так званих, бо жоден з них не був складений у ѕере¤слав≥) н≥коли не було.

“реба сказати в≥дверто, ”крањна (вживаючи тогочасну зах≥дноЇвропейську номенклатуру) не була державою de ≥ure ≥ тому не могла бути субТЇктом м≥жнародного права. ƒоговору просто не могло бути. Ќе лише з –ос≥Їю, але й з ѕольщею (тому треба перегл¤нути квал≥ф≥кац≥ю т.зв. договор≥в, ¤к≥ ув≥йшли до ≥стор≥ограф≥њ п≥д назвою збор≥вського, б≥лоцерк≥вського, бо договорами двох високих стор≥н Ч польськоњ й украњнськоњ Ч вони не були).

–ос≥йська сторона орган≥чно не могла сприймати процедуру гаданого договору не лише тому, що не було украњнськоњ держави de iure, але й тому, що реал≥зувала свою державотворчу ≥дею Узбиранн¤ руських земельФ. —кладати догов≥р з частиною руських земель (а  ињв Ч це ж –усь!) було просто абсурдно.

якщо не було договору, умови, угоди, трактату, то що, врешт≥-решт, було?

якось ≥сторики й ≥сторики права забули, що у ’VII ст. д≥¤ло прив≥лейове право.  озацтво звикло до нього, чекало ≥ добивалос¤ прив≥лењв в≥д польського корол¤, в≥д варшавського сейму Ч ≥ дещо отримувало. “. зв. пере¤славськ≥ статт≥, без сумн≥ву, були результатом переговор≥в, усних та писемних, але результатом цих довгих переговор≥в стали лише жалуван≥ грамоти, а не догов≥р. —татт≥ Ч це було зведенн¤ прив≥лењв, жалувань, ¤к≥ погодивс¤ дати цар ќлекс≥й. ÷е були окрем≥ прив≥лењ дл¤ в≥йська Ч козацтва, дл¤ шл¤хти, дл¤ м≥ст, дл¤ окремих заслужених ос≥б. јле прив≥лењ можна було дати ≥ можна було в≥д≥брати. ÷е було право володар¤. —татт≥ модиф≥кували п≥зн≥ше в≥дпов≥дно до умов ≥, зрештою, вимог козацтва (бо воно часом було дуже вперте). ’оча дл¤ черн≥ статт≥-прив≥лењ були достатн≥. ѕоступово статт≥-жалуванн¤ трансформувалис¤ в царськ≥ накази.

“реба також в≥дверто сказати, що н≥ ћосков≥¤, н≥ ”крањна статей не дотримувалис¤. ћосква Ч не лише тому, що прив≥лењ можна було дати ≥ забрати, але й тому, що вже ≥нкорпорованими украњнськими земл¤ми можна було торгувати з сус≥дами (з  римським ханством, з ѕольсько-литовською державою Ч вже в≥д 1654 р. до самого јндрусова 1667 р., коли в≥дбувс¤ под≥л ”крањни м≥ж ћосков≥Їю ≥ ѕольщею). ”крањна не дотримувалас¤ тому, що надто ¤вною була дискрим≥нац≥¤; не р≥вн≥сть, а п≥дданство (’мельницький Ч Ув≥чний холопФ, а це була дл¤ тогочасних свободолюбних козак≥в неприйн¤тна формула, ¤к по¤снювали московськ≥ дипломати); прис¤гала лише ”крањна, а не ћосков≥¤, ¤ка, зрештою, не посп≥шала з в≥йськовою допомогою у вир≥шальн≥ моменти; польська р≥зн¤ в «ах≥дн≥й ”крањн≥ —тефана „арнецького, в≥дсутн≥сть захисту в≥д татар. ≤ не дотримувалис¤ статей (чи не мали нам≥ру дотримуватис¤) вже в≥д моменту њх складенн¤. ’итрували обидв≥ сторони, але з р≥зними результатами.

Ѕуло ≥ подв≥йне трактуванн¤ статей: з московського боку Ч ≥нкорпорац≥¤ дл¤ поверненн¤ до давньоњ –уськоњ ≥мпер≥њ, ¤ку в≥дтворювали; з украњнського боку Ч ситуац≥йн≥сть в≥йськового партнерства, ¤ке незабаром порушили ≥ московська, ≥ украњнська сторони.

÷е може звучати парадоксально, але ¤к московська сторона не вважала себе зобовТ¤заною ≥ обмеженою прив≥ле¤ми-жалуванн¤ми, так ≥ украњнська сторона Ч за в≥дсутност≥ п≥дписаного двостороннього договору Ч не почувала себе обмеженою ≥ зобовТ¤заною. Ѕо й жалуванн¤-прив≥лењ можна було приймати або не приймати, њх можна було порушувати, ними можна було нехтувати, особливо тод≥, коли жалуванн¤ ≥снували лише на папер≥.

—татт≥ були непосл≥довн≥, не вичерпан≥, не визначали територ≥њ ≥ кордон≥в, нав≥ть алог≥чн≥. “реба б продумати, чи з самого початку в них не було закладено (з украњнського боку) тактику тимчасовост≥.

≤снуЇ ще серед ≥сторик≥в така свав≥льна точка зору: ось сукупн≥сть цих Упере¤славськихФ документ≥в ми називаЇмо УдоговоромФЕ “а, вибачте, ≥ рос≥йська, ≥ украњнська мови терм≥нован≥, з визначенн¤м значенн¤ ≥ зм≥сту сл≥в, ≥ не можна називати договором те, що нав≥ть близько його не нагадуЇ, ¬ такому раз≥ про науковий п≥дх≥д говорити неможливо. Ќе можна ж ст≥л називати кр≥слом ≥ навпаки.

ўоб зак≥нчити дискус≥ю про догов≥р, п≥дкреслюю, що дл¤ договору мус¤ть бути Ч за п≥дписами, за печатками, за прис¤гами Ч дв≥ сторони, а жалувану грамоту надаЇ одна сторона. —аме так ≥ було. “ому Ї вс≥ п≥дстави той спектакль, ¤кий в≥дбувавс¤ в ѕере¤слав≥, називати ѕере¤славським п≥дданством ≥ ѕере¤славською ≥нкорпорац≥Їю.

Ќе торкаюс¤ питанн¤ про т. зв. усн≥ домовленост≥, бо все те, що не було заф≥ксовано договором, Ч ≥з сфери ф≥кц≥њ. ƒо реч≥, зв≥ти ближнього бо¤рина ¬асил¤ Ѕутурл≥на (¤кий незабаром, у грудн≥ 1655 р. в  иЇв≥, пок≥нчив з собою через зловживанн¤, викрит≥ царем) не дуже достов≥рн≥, бо писати треба було так, щоб це подобалос¤ царев≥ й не забувати при цьому згадувати про своњ власн≥ заслуги.

4. –ел≥г≥йний фактор у звТ¤зку з документами та незалежно в≥д них

ѕрис¤га Ч це рел≥г≥йний момент, ≥ у ’VII ст. до нењ ставилис¤ дуже серйозно. “ому на п≥дданство не прис¤гала частина полковник≥в, генеральний осаул, син ёр≥й ’мельницький, значна частина дух≥вництва з ≥Їрархами включно. “ому Уприс¤галиФ п≥д фальшивими пр≥звищами Ч тобто фактично, не прис¤гали.

ѕрис¤гали на в≥рн≥сть царев≥ (п≥зн≥ше були конфл≥кти: на здобутих козацькою шаблею земл¤х прис¤гати царев≥ чи гетьманов≥), на п≥дданство. ћосковська сторона, а, тим паче, цар Ч не прис¤гав; бо, н≥би, кому? ’олопов≥? Ќа жалуванн¤? ¬≥дсутн≥сть обоп≥льноњ прис¤ги (а таким був звичай у ’VII ст. при складанн≥ договор≥в) та вимога до украњнц≥в, щоб вони прис¤гали на п≥дданство, автоматично виключили р≥вноправн≥сть стосунк≥в, а в украњнських очах девальвували значенн¤ московських об≥ц¤нок.

¬ останн≥й час ≥стор≥ограф≥¤ знову переб≥льшуЇ значенн¤ рел≥г≥йного фактора Ч Їдинов≥рн≥сть, православТ¤. јнал≥з документ≥в час≥в, безпосередньо повТ¤заних з ѕере¤славом, доводить, що Їдинов≥рн≥сть п≥дкреслюЇ, в основному, московська сторона. ѕрид≥л¤ючи ст≥льки уваги Їдинов≥рност≥ (може, також реакц≥¤ на атењстичн≥ рад¤нськ≥ часи), сучасн≥ ≥сторики забувають про ц≥лковиту залежн≥сть московськоњ церкви в≥д цар¤. ѕри цьому рел≥г≥йний фактор легко розшифровуЇтьс¤ ¤к пол≥тичний.

 озацтво не було таким фанатичним, ¤к його деколи ≥ дехто хоче показати. ”часть в “ридц¤тир≥чн≥й в≥йн≥ на боц≥ чи то католик≥в, чи то протестант≥в, коректн≥ в≥дносини з мусульманським св≥том (“уреччина,  рим, нав≥ть ѕерс≥¤), з протестантськими державами (“ранс≥льван≥¤, Ўвец≥¤) довод¤ть, що на першому м≥сц≥ була не Їдн≥сть православТ¤, а нац≥ональн≥ ≥нтереси ”крањни. “акож у боротьб≥ з ун≥атством. Ќагадаю, що писав ћелет≥й —мотрицький вже ¤к ун≥ат: п≥сл¤ прийн¤тт¤ ун≥њ русин залишаЇтьс¤ русином. јле в це козацтво не в≥рило.

Ќ≥чого, мабуть, пригадувати, що гетьман ѕетро —агайдачний ходив на ћоскву, а Їдинов≥рних болгар ≥ грек≥в не дуже щадили п≥д час морських поход≥в козак≥в на зах≥дне ≥ п≥вденне побережж¤ „орного мор¤.

5. ’арактер в≥дносин м≥ж ”крањною та ћосков≥Їю п≥сл¤ ѕере¤слава

ћоже, це звучить брутально, але в результат≥ ѕере¤слава було реал≥зовано ≥нкорпорац≥ю частини украњнських земель до ћосковськоњ ≥мпер≥њ. ≤нкорпорац≥ю в дус≥ ≥дей Узбиранн¤ руських земельФ, Ућоскви Ч третього –имаФ (хоча  ињв мав претенз≥њ на званн¤ Удругого ™русалимаФ, що було в рел≥г≥йному у¤вленн≥ вищим Ч але ц≥ претенз≥њ не зреал≥зував). “ому виникла думка утворенн¤ Умалоњ столиц≥Ф ≥мпер≥њ в  иЇв≥. “аким чином по¤вилас¤ Ућала –усьФ у царському титул≥ (хоча, за в≥зант≥йською традиц≥Їю, Уmikra RwsiaФ була важлив≥шою в≥д ¬еликоњ –ус≥; ћала –усь Ч це власне –усь, центральна –усь). “ут треба наголосити, що титулом цар¤ ћалоњ –ус≥ нагородила московського монарха не украњнська церковна ≥Їрарх≥¤ (¤к дехто њњ звинувачуЇ), а що така географ≥чна назва панувала серед грецькоњ церковноњ верх≥вки й п≥д ќсманами, в поств≥зант≥йський час. ≤ що спочатку у ц≥й назв≥ не було н≥чого образливого.

Ќе було, зрозум≥ло, жодного УприЇднанн¤Ф чи УвоззТЇднанн¤Ф, а п≥дданство (це слова Ѕогдана ’мельницького), ну, ≥ гетьман Ув≥чний холопФ. ƒискус≥¤ про приЇднанн¤ ≥ воззТЇднанн¤ тут ц≥лком безпредметна.

Ќе було справжнього в≥йськового союзу, бо не було Їдиного диспозиц≥йного чи координац≥йного центру, а ћосква п≥дводила тод≥, коли потр≥бн≥ були обТЇднан≥ воЇнн≥ д≥њ. Ѕула неповна самовр¤дна територ≥альна автоном≥¤, поступово обмежувана чимраз б≥льше, а п≥сл¤ њњ л≥кв≥дац≥њ Ч перетворенн¤ в колон≥ю.

Ќепродуманою до к≥нц¤ видаЇтьс¤ теор≥¤ пол≥васал≥тету ”крањни в друг≥й половин≥ ’VII ст.; гетьман нав≥ть васалом ћоскви ледве чи був, а терм≥н Упол≥васал≥тетФ означаЇ одночасну правну, фактичну ≥ реальну (а не теоретичну ≥ декларативну) п≥дпор¤дкован≥сть васала к≥льком сюзеренам, чого н≥коли не було, бо вс≥ можлив≥ протектори ворогували м≥ж собою. ”крањна Ч не сучасна јндорра з подв≥йним п≥дпор¤дкуванн¤м французькому президентов≥ й ≥спанському Їпископов≥, й не острови Ќов≥ √ебриди в “ихому океан≥, що стали англ≥йсько-французьким кондом≥н≥умом п≥сл¤ ѕершоњ св≥товоњ в≥йни. Ќе кажучи вже про те, що слово Упол≥Ф значить УбагатоФ, а нав≥ть ¤кщо б претендент≥в на сюзерен≥в було одночасно дваЧтри, то це, в жодному випадку, не Ї Упол≥ Ч багатоФ.

ѕере¤слав дл¤ ’мельницького був вимушеним кроком, продиктованим воЇнною необх≥дн≥стю (черговий наступ в≥йськ –еч≥ ѕосполитоњ), тому, за дуже влучним висловом професора ѕокровського, сказаним у 1918 р. Ч в роц≥ в≥дновленоњ украњнськоњ державност≥ Ч на лекц≥њ у ћосковському ун≥верситет≥: У’мельницкий скрип¤ сердцем пошел под ћосквуФ (за спогадами льв≥вського юриста ќлександра ѕавенцького, ¤кий слухав цей лекц≥йний курс). “ака ситуац≥йна необх≥дн≥сть ¤скраво св≥дчить про стан тимчасовост≥ (бо воЇнна необх≥дн≥сть могла зникнути, чого добивавс¤ ’мельницький, воюючи, всупереч вол≥ ћоскви, з ѕольщею в союз≥ з≥ Ўвец≥Їю та “ранс≥льван≥Їю).

ƒл¤ ћосковськоњ держави ”крањна була саме окрањною (терм≥н пересунувс¤ з п≥вноч≥ на п≥вдень, з московського прикордонн¤ з ѕольсько-литовською державою, де була ћосковська ”крањна), окрањною з козацтвом, що мало захищати ћосков≥ю в≥д татар, а також в≥д ≥нших ворог≥в. «а це воно мало прив≥лењ Ч жалуванн¤ ≥ нап≥вф≥ктивний власний самовр¤дний устр≥й (бо з ћоскви чи ѕетербурга надсилали воЇвод, м≥н≥стр≥в, малорос≥йськ≥ колег≥њ, там визначали полковник≥в). ƒо реч≥, ≥снуЇ помилкове переконанн¤, що цю територ≥ю звали лише ћалою –уссю Ч чи ћалою –ос≥Їю. “ерм≥н ”крањна Ї ще в п≥сл¤петровських указах Ч ≥ в≥н дал≥ в≥дбивав, уже дл¤ ѕетербурга, окрањнний характер земель. ѕаралель з донським козацтвом маЇ сенс, та глибоко цю аналог≥ю не вивчали (бо сп≥льн≥ в≥йськов≥ походи, ¤к≥ ц≥кавл¤ть ≥сторик≥в, Ч це одне, а пол≥тико-адм≥н≥стративний статус Ч щось ≥нше).

Ќеобх≥дно, зрештою, п≥дкреслити, що взаЇмов≥дносини обох стор≥н з самого початку п≥сл¤ ѕере¤слава не були щирими. ѕочалос¤ з московського боку. як довели не так давно рос≥йськ≥ ≥сторики («аборовський Ћ.¬. –осси¤, –ечь ѕосполита¤ и Ўвеци¤ в середине ’VII в. Ч ћосква, 1981. Ч —. 41Ч42) в тому ж с≥чн≥ 1654 р., коли проходив ѕере¤слав, цар ќлекс≥й, посилаючи посольство “. ’отунського та ≤. ‘ом≥на до кримського хана ≤слам-√≥ре¤ III, доручав прозондувати в Ѕахчисарањ ірунт дл¤ розпод≥лу ”крањни м≥ж ћосков≥Їю та ханством. Ќ≥чого дивного, що Ѕогдан ’мельницький Ч козацька розв≥дка працювала добре Ч в≥дпов≥в на це посольством до —тамбула (прибуло в к≥нц≥ березн¤ за новим стилем) ≥з завданн¤м в≥дновити турецьку протекц≥ю.

ѕрактично зразу ж п≥сл¤ ѕере¤славського п≥дданства почалос¤ обмеженн¤ козацького самовр¤дуванн¤: в≥дбиранн¤ територ≥њ (ѕол≥сс¤), намаганн¤ л≥кв≥дувати право на безконтрольн≥ зовн≥шн≥ дипломатичн≥ контакти (особливо з ќсманською ≥мпер≥Їю та ѕольсько-литовською державою), поступове обмеженн¤ та регламентац≥¤ м≥жнародноњ торг≥вл≥ з пер≥одичним зведенн¤м нан≥вець звТ¤зк≥в з ѕрибалт≥йським рег≥оном, чорноморськими волод≥нн¤ми “уреччини ≥ т. д.

≤нкорпорац≥¤ не зд≥йснила спод≥вань гетьман≥в. “им, що думали державотворчо, Ч ≤ван ¬иговський, ѕавло “етер¤, нав≥ть ≤ван Ѕрюховецький Ч не дала обТЇднанн¤ вс≥х украњнських земель, а навпаки, довела до њхнього под≥лу (јндрус≥в), не захистила в≥д агрес≥њ пол¤к≥в ≥ татар. “ому в≥дкрила шл¤х до Ћ≥ги (пол≥тично-в≥йськового союзу ≥з Ўвец≥Їю, “ранс≥льван≥Їю), до протурецькоњ ор≥Їнтац≥њ, до антимосковських провокац≥й (до них зараховую т. зв. ћосковську зраду, ¤ку оголосив Ѕогдан ’мельницький п≥сл¤ ¬≥льнюських переговор≥в у серпн≥Члистопад≥ 1656 p., коли гетьманський ур¤д послав на переговори старшин дуже низького рангу, а польський антиукрањнський проект договору назвав трактатом м≥ж ћосквою та ¬аршавою, п≥дписаним на шкоду козацтву). јле ћосковська зрада таки була реальною, бо московський проект договору з пол¤ками передбачав дл¤ козак≥в обкроЇн≥ границ≥, встановлен≥ не в «боров≥, а п≥д Ѕ≥лою ÷ерквою. јпогеЇм опору стали антимосковськ≥ повстанн¤ ≥ в≥йни п≥сл¤ смерт≥ Ѕогдана ’мельницького.

6. јльтернативи ѕере¤славу

„имало ≥сторик≥в (особливо рос≥йських державник≥в, украњнських-промосковських) дивл¤тьс¤ на ’VII ст. з сучасноњ точки зору й ≥ншоњ альтернативи (кр≥м московськоњ Ч але це не альтернатива) не бачать. ”крањнськ≥ пол≥тичн≥ д≥¤ч≥ другоњ половини ’VII ст. вважали, що альтернативи Ї. “ому була ор≥Їнтац≥¤ на “уреччину, на Ўвец≥ю, реор≥Їнтац≥¤ на ѕольщу. «розум≥ло, що ћосковщину вони вважали найб≥льшим ворогом державност≥ ”крањни, бо ≥накше не шукали б таких ор≥Їнтац≥й.

–≥зн≥ ор≥Їнтац≥њ Ч це пошуки оптимальноњ альтернативи. ћоже, щоб у цьому крутеж≥ пол≥тичних напр¤м≥в зд≥йснити ≥дею власноњ незалежноњ держави de iure (вже п≥сл¤ Ѕогдана ’мельницького). Ќедаремно ж хан ћухаммед-√≥рей IV у травн≥ 1658 р. писав до цар¤ ќлекс≥¤, що Ут≥ наддн≥пр¤нськ≥ козаки Ї окремою державоюЕ н≥кому себе не п≥дпор¤дковують, мають бажанн¤ сам≥ бути у власн≥й держав≥Ф (‘аизов —. ѕисьма ханов »слам-√ире¤ III и ћухаммед-√ире¤ IV к царю јлексею ћихайловичу и королю яну  азимиру 1654Ч1658... Ч ћосква, 2003, Ч —. 144).

”крањна мала доброго прихильного протектора Ч турецьк≥ пропозиц≥њ з середини ’VII ст. були дуже привабливими, а протурецьк≥ тенденц≥њ в ”крањн≥ м≥цн≥ли, але реальна османська могутн≥сть не завжди за ними сто¤ла (див.: ƒашкевич я. “урецька ор≥Їнтац≥¤ ’VIЧ’VIII ст. в ”крањн≥ // ”крањна ≥ “уреччина. “ези допов≥дей ћ≥жнародноњ науковоњ конференц≥њ з нагоди 80-р≥чч¤ заснуванн¤ “урецькоњ республ≥ки. 10Ч12 листопада 2003 р. Ч  ињв, 2003. Ч —. 26-33). Ѕо коли у 1651 р. кн¤зь –ус≥њ (за османським титулуванн¤м), тобто Ѕогдан ’мельницький, м≥г отримати значну турецьку в≥йськову допомогу, ¤ка брала участь у битв≥ п≥д Ѕерестечком, то к≥лька рок≥в п≥зн≥ше така допомога вже не була реальною. ќтже, ¤кби ”крањна могла тод≥ отримати з дес¤ть рок≥в передишки дл¤ розбудови сильноњ держави, щоб протид≥¤ти ≥дењ збиранн¤ руських земель, щоб зупинити експанс≥ю ѕ≥вноч≥ в напр¤м≥ „орного мор¤ ≥ т. д., ≥стор≥¤ могла б покотитис¤ ≥ншим шл¤хом. јле це лише контрфактична модель. Ќасправд≥ виникла ¬елика –уњна, п≥дштовхувана ≥ використовувана зовн≥шн≥ми ворогами. “а ми тут входимо в д≥л¤нку розумувань Ущо би було, ¤кби булоФ Ч а займатис¤ такими конструкц≥¤ми не Ї завданн¤м ≥сторика. ÷е предмет вивченн¤ дл¤ пол≥толога, що намагаЇтьс¤ використати под≥њ минулого дл¤ висновк≥в, ¤кими мали б користуватис¤ пол≥тики, принаймн≥ т≥, що не хочуть повторенн¤ ѕере¤слава у наш час.

7. —утн≥сть украњнськоњ державност≥

«рештою, була основна причина того, чому жодна з перел≥чених альтернатив не запрацювала до к≥нц¤. ѕ≥дходимо до найб≥льшоњ загадки ’мельниччини, ¤ку, в≥дверто кажучи, ледве чи вдастьс¤ розвТ¤зати.

„ому ”крањна не була проголошена державою, державою de iure?

„ому гетьман не проголосив незалежн≥сть de iure, маючи в руках вс≥ потр≥бн≥ важел≥:

Ч територ≥ю, зв≥льнену збройною рукою в≥д чужоњ окупац≥њ,

Ч населенн¤, послушне йому,

Ч в≥йськову силу ≥ базовану на н≥й адм≥н≥страц≥ю (правда, тимчасову, саме тому не цив≥льну, а в≥йськову, що було в≥дгомоном османськоњ в≥йськово-адм≥н≥стративноњ системи, але не було Ївропейською нормою),

Ч ф≥скальну систему, може, й не бездоганну, але д≥йову, нав≥ть ≥з задумом карбувати власн≥ грош≥,

Ч юридичн≥ права (це вигадка де¤ких ≥сторики Ч мовл¤в, не було легал≥зму, лег≥тимност≥: тогочасн≥ теоретики держави Ќ≥кколо ћак≥авелл≥, •уіо •роц≥й говорили, що коли хтось силою завоюЇ територ≥ю, маЇ вс≥ права проголосити себе володарем; а, тим б≥льше, Ѕогдан ’мельницький не був узурпатором,

Ч аристократичне (шл¤хетське) походженн¤ гетьмана, ¤кий думав, мр≥¤в про свою спадкову династ≥ю; а у раз≥ виборноњ псевдореспубл≥канськоњ монарх≥њ (т. зв. козацькоњ республ≥ки) Ѕогдан ’мельницький також мав забезпечене м≥сце володар¤,

Ч дипломатичне ≥ пол≥тичне визнанн¤ ≥нших держав,

Ч м≥г розраховувати на церковне благословенн¤ ≥ т. д., ≥ т. д.

≤деалом, ≥ не лише ≥деалом, але й насущною потребою кожного народу в минулому ≥ тепер було ≥ Ї перебувати п≥д власною владою, хай нав≥ть недосконалою, бо чужа влада була ≥ Ї лише окупац≥Їю.

Ќеукрањнська ≥стор≥ограф≥¤ за¤вл¤Ї, що народ не був готовий до незалежност≥, не вимагав власноњ державност≥. ÷е неправда. ўе напередодн≥ 1648 року, точн≥ше з 1646 року, маЇмо св≥дченн¤ з п≥дльв≥вського м≥щанського середовища, коли в≥дверто проголошували: Ускоро матимемо свого руського корол¤Ф. ƒо прокламуванн¤ держави de iure буквально штовхали Ѕогдана ’мельницького “уреччина ћухаммеда IV (Укн¤зь –ус≥њФ), Ўвец≥¤  арла X √устава (Укн¤зь –ус≥Ф; ћосква, правда не штовхала), вселенський патр≥арх в  онстантинопол≥ (Укн¤зь –ус≥Ф) Ч ≥ все надаремне. ’оча пропозиц≥њ “уреччини були, наприклад, оптимальними: статус такий, ¤к у придунайських кн¤з≥вств (ћолдав≥¤, ¬олощина, “ранс≥льван≥¤), без гараджу (данини), а тим б≥льше без девш≥рме (захопленн¤ д≥тей в ¤ничари).

ћи т≥шимо себе тим, що пишемо Удержава Ѕогдана ’мельницькогоФ, але це не була держава de iure (так само державою не була «апорозька —≥ч, ¤к декому здаЇтьс¤). ƒержава без визначенн¤ статусу ≥ нав≥ть без назви? Ѕо назва, ¤ку тепер намагаютьс¤ пропагувати, У¬≥йсько «апорозькеФ, не могло бути назвою держави. ÷≥ла ™вропа в≥д к≥нц¤ XVI ст. знала, що в≥йсько «апорозьке Ч це лише м≥л≥тарне обТЇднанн¤ козак≥в, а не державне утворенн¤. як не г≥рко, але цей парадержавний орган≥зм (бо з обмеженим самовр¤дуванн¤м), що ув≥йшов до праць ≥сторик≥в п≥д назвою √етьманщини (такоњ назви в природ≥ не було Ч це п≥зн≥ший мовний новотв≥р), виник з ласки московського цар¤.

Ѕогдан ’мельницький, проскочивши-проіавивши найспри¤тлив≥ший момент дл¤ проголошенн¤ незалежноњ держави de iure у 1648-1650 рр., залишавс¤ дал≥ (незважаючи на дипломатичн≥ поклони представник≥в чужих держав) лише ватажком ребел≥њ. “итули campidux, dux, dux generalis та ≥нш≥ не повинн≥ ошукувати, бо це були лише в≥йськов≥, а не державн≥ титули, а те, що ’мельницький деколи говорив про себе ¤к про Їдиновладц¤ ≥ самодержц¤ руського, ¤к про пана –уськоњ земл≥, в юридичному розум≥нн≥ було лише ≥люз≥Їю.

“ут починаЇтьс¤ зачароване коло украњнськоњ ≥стор≥ограф≥њ, бо н≥коли ми не знатимемо, чому Ѕогдан ’мельницький не проголосив утворенн¤ ”крањнськоњ держави.

ј що статус держави de iure (також автономноњ держави) в≥д≥гравав велику роль ≥ потребував укладенн¤ м≥жнародного договору, легко довести.  оли молдавський господар —тефан √еорг≥ца у тому ж 1654 р.,висловив бажанн¤ приЇднатис¤ до ћосков≥њ, то дл¤ ћолдав≥њ складали двосторонн≥й м≥жнародний догов≥р.

8. јвторство ѕере¤слава

”с≥ прокльони ≥ похвали за ѕере¤слав сипл¤тьс¤ на голову Ѕогдана ’мельницького, ¤кому або кур¤ть ф≥м≥ам, або ¤кого проголошують зрадником. «а те, що в≥н н≥бито хот≥в бути нав≥ки з –ос≥Їю, його прославл¤ти не треба, бо дальш≥ його д≥њ вже через дваЧтри м≥с¤ц≥ п≥сл¤ ѕере¤слава (турецька, шведська, транс≥льванська карти) св≥дчать про протилежне. јле чи той ф≥м≥ам або звинуваченн¤ у зрад≥ мають належати лише ¬еликому (так чи ≥накше) гетьманов≥? ¬≥дпов≥дальн≥сть несе не лише в≥н сам, але й близька до нього (незважаючи на авторитарн≥сть гетьмана) верх≥вка.

Ќезабаром п≥сл¤ смерт≥ Ѕогдана ’мельницького, коли московськ≥ власт≥ за вс¤ку ц≥ну не хот≥ли допустити ≤вана ¬иговського до булави, в≥н за¤вл¤в послам цар¤, що в≥н, саме в≥н, Ї творцем ѕере¤слава, бо прив≥в Ѕогдана ’мельницького п≥д високу руку. ÷е не була неправда, бо цар ≥ московський ур¤д були т≥ сам≥, що й пТ¤ть рок≥в ран≥ше.

Ќам в≥домо про Умосковську службуФ генерального писар¤, про собол≥, ¤к≥ треба було давати йому так, щоб гетьман не знав. Ѕез сумн≥ву, загальна концепц≥¤ п≥дданства ћоскв≥ належала Ѕогданов≥ ’мельницькому, але безпосередн¤ в≥дпов≥дальн≥сть за њњ виконанн¤ (сценар≥й п≥дданства, переговор≥в, зм≥ст статей-жалувань) л¤гаЇ перш за все на канцлера. ≤, мабуть, говорити треба не про в≥дпов≥дальн≥сть лише одн≥Їњ особи, гетьмана, а розчленовувати цю в≥дпов≥дальн≥сть принаймн≥ на двох. “им паче, що сам гетьман вже напередодн≥ смерт≥ п≥дозр≥вав ≤вана ¬иговського в дворушництв≥, приковуючи його кайданами до п≥длоги.

ЌемаЇ потреби ≥деал≥зувати людей XVII ст., ¤к ≥ актор≥в пол≥тичноњ арени наступних стол≥ть Ч до сьогодн≥шнього включно.

* * *

ћожливо, на завершенн¤ треба б говорити про безпосередн≥ та в≥ддален≥ насл≥дки ѕере¤слава. “а, мен≥ здаЇтьс¤, ¤краз ц≥ питанн¤ давно вже перестали бути науковою проблемою. “ут все ¤сне Ч до —Ќƒ, Їдиного економ≥чного простору, рос≥йських в≥йськових баз, погроз енергетичноњ блокади, под≥лу  ерченськоњ протоки та јзовського мор¤, до коси “узла включно.

—татт≥

www.ukrainaforever.narod.ru: www.ukrainaforever.narod.ru and www.ukrainaforever.narod.ru
Copyright ©2002, www.ukrainaforever.narod.ru

www.ukrainaforever.narod.ru
Copyright ©2005 www.ukrainaforever.narod.ru

< www.ukrainaforever.narod.ru - www.ukrainaforever.narod.ru >



www.ukrainaforever.narod.ru
Hosted by uCoz