На Головну > На Головну > На Головну

Історія України

Статті

Закарпатські лемки – наука чи політика?

На початку листопада минулого року в Перечині проходила Міжнародна конференція, присвячена проблемам лемків. Історики, етнографи,краєзнавці з України,Польщі,Словаччини та Угорщини обговорювали різні питання історії, культури та менталітету цієї етнічної групи. Не обійшлося і без дискусій. Серед виступів, що викликали жваву дискусію, був і нижчепублікований виступ Дмитра Попа. У публікації збережено стиль автора.
(Закінчення, початок в № 2/107).
Як ми вже згадували вище, вперше назва лемки появилась в 1820 р. А в кінці XIX ст. в етнографічній науці була розроблена схема поділу карпатських русинів на лемків, бойків та гуцулів. Ця схема виникла – і це не є якоюсь таємницею – в середовищі галицько-української інтелігенції, закріплена етнографами Радянської України по кон’юнктурних вимогах радянської влади після 1945 р., коли весь карпатський регіон з його слов’янським населенням став частиною Радянського Союзу. Цю ж теорію, мабуть під тиском, змушені були прийняти і деякі вчені сусідніх держав, які входили в так званий соціалістичний табір.
Розчленування русинів не було винаходом радянської влади, бо цим грішили і угорські королі ще в XIII—XIV ст.ст.. коли проводили в нашому краї адміністративну реформу, за якою на відносно невеликій території створили аж 4 комітати – саме так була розділена територія, де компактно проживали русини. Та хоча угорське королівство з самого початку формувалося як мультиетнічна держава, домінантним етносом якої був мадярський, але в державотворчому процесі приймали участь і інші народи держави, в т.ч. і малі – хорвати, словаки, русини. Якщо урядовою мовою та мовою освічених людей в королівстві була латиніка, якщо літургія у католиків велась також на латині, то в русинів і тих народів королівства, які дотримувались греко-східного обряду, мовою літургії була церковнослов’янська. А це вже про щось говорить, бо в ті часи подкарпатських слов’ян на бойків, лемків та гуцулів ще не ділили. Терміни “лемко”, “бойко”, “гуцул” були поширені на північних та східних схилах Карпат, тобто в гірських районах Галичини та Буковини. Слов’яни південних схилів Карпат, передгір’я та Потисянської низовини таких термінів в якості самоназв не знали і сьогодні широкий загал їх не знає. Більше того, термін “гуцул” вважали і вважають для себе принизливим. Саме цю принизливість, невідомо звідки взяту, вкладають в це слово сьогодні східні українці, які всіх подкарпатських слов’ян презирливо називають цим словом. Звичайно, це величезна помилка східняків, які не знають теорії поділу карпатських слов’ян на етнографічні групи, яка побутує між українськими вченими. Звинувачувати їх за це не слід, бо майже всі українські і навіть деякі зарубіжні етнографи, а також лінгвісти в цій проблематиці допускаються однієї кардинальної помилки: вони повністю виключили з своїх спостережень та вивчення, а відповідно і з схем поділу етнографічних груп, найбільшої з них, долинян, тобто подкарпатських слов’ян-русинів Потисянської низовини та передгір. Це можна пояснити фактом, що в етнографів другої половини XIX, а ще в більшій мірі першої половини XX ст. переважала зацікавленість групами населення з патріархальною культурою, або значними її залишками, що вважались в народовецькому дусі єдиними носіями “істинно народної культури”. Культура подкарпатських слов’ян-долинян таких видимих патріархальних рис уже в кінці XIX ст. не мала. Крім мови та частково святкового одягу вони зовні майже нічим не відрізняються від своїх сусідів, мадярів, словаків, німців, румунів.
До того ж в лексиці долинян, як і жителів південного передгір’я, були і є інші поняття, терміни, визначення взаємної різниці. Всі ці жителі гір для них – “верховинці”. Так само, як і рівнинне слов’яно-русинське населення для жителів гір, “верховинців”, є “долинянами”, “долишняками”. Це назви нейтральні, але є і назви образливі: “долинянин”, якщо свариться з “верховинцем”, то назве його “поляком”; волівецький “верховинець” назве в такому разі “долинянина” “дичкуном”, а ужанський “верховинець” – “мадяром”. В останній назві, мабуть, є все-таки доля правди, як і в кожній легенді. Справа в тому, що вже в епоху раннього середньовіччя русини-долиняни в культурному, політичному та економічному відношеннях в силу геополітичної ситуації, в якій вони опинилися, будучи приєднаними до Мадярського королівства, віддаляються не лише від головного східнослов’янського центра, Києва, але і від свого найближчого східнослов’янського сусіда, Галицько-Волинського князівства. Зв’язки між Угорською Руссю та Галицькою Руссю в політичному відношенні були спорадичними, в культурному майже ніякими. Кожна з них, незважаючи на спорідненість самоназви жителів – русини, жила своїм духовним, політичним та економічним життям. І не було в них ні лемків, ні бойків…
І насамкінець така цікава деталь: в кулуарах конференції І.Красовський відверто зізнався нам, що такий спец закарпатської української філологічної науки, як професор Павло Чучка, взагалі ніяких лемків не визнає, “з ним нема про що говорити”, — заключив І.Красовський. То що ж це тоді за явище таке, лемки? Тому, не претендуючи на істину в останній інстанції, ми залишаємо за кожною зацікавленою особою право зробити свій власний висновок.

Дмитро ПОП.

www.ukrainaforever.narod.ru: www.ukrainaforever.narod.ru and www.ukrainaforever.narod.ru
Copyright ©2002, www.ukrainaforever.narod.ru

< www.ukrainaforever.narod.ru - www.ukrainaforever.narod.ru >

www.ukrainaforever.narod.ru