Андреас Каппелер

Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії

Кола культури

В етнічній ієрархії Російської імперії домінували станові категорії. Починаю­чи з XVIII століття, однак, з ними починають змагатися фактори культури й частково їх перекривають. Спочатку йшлося про конфесійно-релігійний фактор, що завжди був офіційним критерієм розмежувань, але підпорядковувався стано­вому принципу. Певний час на початку XVIII століття нехристияни виділялися як іновірці. Освічений абсолютизм Катерини II зменшив значення релігії і висунув на перший план еволюційно зрозумілий критерій життєвого устрою, насам­перед розмежування прогресивного осілого способу життя та відсталого кочового побуту інородців. За Миколи І та Олександра III знову зросло значення право­слав'я як опори державної політики.

У міру поширення концепції нації як такої, що подолала станові кордони се­куляризованої політичної вольової спільноти та етнічної культурної спільноти, протягом XIX століття поступово проявилися й російські етнонацюнальні еле­менти. Вони змішувалися з принципами династії, станів, цивілізації та релігії, не подолавши цілком традиційні інтеграційні та розмежувальні фактори в царській політиці. Набагато сильніше, ніж на політику уряду, нові фактори впливали на російське суспільство, що дедалі більше й більше охоплювалося національним рухом (10).

Культурна ієрархія етносів Російської імперії визначала ступінь інакшості, alterite, що ґрунтувалася на відмінності життєвих устроїв, релігії та мови/культу­ри. У XIX столітті її можна уявити у вигляді системи концентричних кіл, що роз­ходяться від «свого» центрального кола росіян назовні до все більш чужого. Вся система підданих Імперії була відділена від зовнішнього своєю опозицією до чужинців (іноземних підданих).

Піддані государя спочатку були юридично поділені на дві групи: природних («на­туральних») та інородців (іноплемінників, алогенів) (11). Від часу реформ Сперанського до інородців зараховували неосіле населення імперії, тобто кочівників — кал­миків, казахів, бурятів та інші етноси Сибіру. Критерієм розмежувань тут був життєвий устрій. Кочівники-інородці не були повноправними громадянами Російської Імперії, права їх були обмежені, але, з іншого боку, їхні обов'язки були також незначними, до того ж вони мали певні права самоуправління.

Цей принцип згодом було порушено, коли до юридичної категорії інородців було віднесено євреїв, які не одержали при цьому звільнення ні від податків, ні від несення служби, наприклад, відбування рекрутської повинності. Якщо і не формально, то на практиці інородцями вважалися й осілі мусульмани Туркменістану; їх статус туземців багато в чому відповідав статусу кочівників Середньої Азії. Таким чином, у другій половині XIX століття оцінка кочового способу жит­тя як відсталого з погляду цивілізації перестала бути основним критерієм, що визначав належність до інородців. Таким критерієм стала інша раса. Інородці, що становили зовнішнє коло культурної ієрархії Російської імперії, були етноса­ми держави, які вважалися нездатними до інтеграції у зв'язку зі своєрідністю культури і раси. Тому їх було виділено із маси природних громадян і дискриміно­вано. З іншого боку, й інтеграційний тиск на них був незначний.

Наступне коло від краю до центру визначався протиставленням: християни — нехристияни. Релігійний критерій в ієрархії етносів давно вже став відігравати певну роль. У першій половині XVIII століття проводилася навіть насильницька християнізація, однак у часи царювання Катерини II нехристиян, які прожива­ли в Російській Імперії (за винятком євреїв) у широких масштабах більше не чіпали. Була гарантована відправа нехристиянських віросповідань, неправославним було заборонено лише місіонерську діяльність. Держава намагалась контро­лювати іновірців, створюючи офіційні заклади. Коло осілих нехристиян, не зара­хованих до інородців, складалося із деяких мусульманських етносів — волзьких татарів, башкирів кримських татарів і мусульманів Кавказького регіону. В той час залишки народів Півночі і Сибіру, які сповідували анімістичні вірування, а також буддисти і євреї, належали до зовнішнього кола інородців. Отже, друге коло значною мірою охоплювало етноси, верхні шари яких були частково інтегровані в дворянство Російської імперії У другій половині XIX століття царська держава майже не докладала зусиль, щоб навернути мусульман імперії до християн ства або русифікувати їх у мовному аспекті.

Наступне ближче до центру коло утворювали православні християни. Європеїзована офіційна Росія гарантувала відправу інших християнських сповідань і визнавала їхні церковні організації. Заборонялася лише місіонерська діяльність. Православна церква лише спорадично намагалася проводити місіонерську діяльність серед неправославних християн. Все це насамперед стосується етносів з власною землеробською або міською елітою — до грегоріанців (вірменів), католиків (поляків) і лютеран (фінів та прибалтійських німців). Навпаки, серед на­родів, що складалися переважно із селянських нижчих шарів, — естонців, латвійців, литовців та білоруських католиків, у XIX столітті православна церква неодноразово проповідувала. Уніати білоруси та українці взагалі не визнавалися католиками, а вважалися єретиками, що відпали від православ'я. Тому їхню церковну організацію було розпущено в 1839 р. і остаточно заборонено в 1875 році.

Із шістдесятих років XIX століття царський уряд поступово запроваджував обмеження щодо церков та духовенства деяких неправославних християнських етносів, після чого частково перейшов до мовної асиміляційної політики. Насамперед це заторкнуло поляків (а з ними й литовців), що стало реакцією на січневе повстання 1863 року. І лише наприкінці XIX — на початку XX століття були вжиті обмежувальні заходи щодо лютеранської церкви та німецької мови у при­балтійських провінціях і до вірменської церкви та її шкіл. Русифікація та поши­рення православ'я були викликані не тільки культурно-релігійними міркуван­нями, тут відіграв роль і критерій політичної лояльності. Уявлення про недостат­ню лояльність деяких неросійських етносів, яких підозрювали до того ж у підривних контактах з іноземними державами, породило запровадження обме­жень націоналістичного характеру.

Православні етноси імперії становили три внутрішніх кола. Конфесійно вони були тісніше зв'язані з государем, правлячою династією та імперією, що офіційно було втілено у православ'ї, одному з трьох ключових принципів. Православну церкву було визнано «провідною й правлячою» в Російській імперії. Тільки вона мала право на місіонерську діяльність, а відхід від православної віри до 1905 р. су­воро заборонявся під загрозою кримінально-правового переслідування.

У зовнішньому колі православних знаходилися православні неслов'яни —грузини, румуни Бессарабії, християнізовані анімісти Середньої Волги, Уралу, Крайньої Півночі й Сибіру В Росії православ'я нерідко ототожнювалося з російськістю, а в XIX столітті православні етноси держави піддавалися сильнішому тиску з метою русифікації, ніж неправославні Уже з середини XIX століття для православних неслов'ян — грузинів та румунів — було створено російські школи, а в останній третині XIX століття мовна політика русифікації щодо цих етносів посилилася. У християнізованих анімістів у той же час, однак, заохочувався розвиток шкіл з викладанням рідною мовою, щоб спочатку зміцни ти їх у вірі. У грузинів асиміляційна політика не мала тривалого успіху, в той час як румунська еліта Бессарабії частково була русифікована, завдяки чому так звані молдавани потрапили на край внутрішнього кола східних слов'ян.

Коло православних слов'ян було центром системи концентричних кіл. Офіційно поняття російський народ об'єднувало усіх східних слов'ян, а велико­росам, малоросам та білорусам відводилася лише категорія племені Українська та білоруська вважалися говірками, а не мовами, як російська (12). Тому ні пи­семність, ні високорозвинута культура українців та білорусів, як і їхньої еліти, не визнавалися самобутніми

Протиставлення росіян та українців стало проблемою з початком українсько­го національного руху, в епоху продовження формування російської нації і виникнення у другій половині XIX століття сучасного російського націоналізму Якщо російська нація об'єднувала усіх східних слов'ян, то формування нації та національний рух українців, найбільшої за чисельністю після росіян етнічної групи імперії, безпосередньо загрожувала цілісності російської нації (13). Це стало причиною особливо жорстокого переслідування діяльності українців у сфері мо­ви і культури, що знайшло своє відображення у заборонах мови 1863 та 1876 років. До того ж у першому указі насамперед простежувалась його антипольська спрямованість. Як зазначалося вище, правобережні українці, білоруси й литовці з давніх часів розглядалися у їх функціональному зв'язку з польською елітою; їхні культурні прагнення трактувалися як «польська інтрига», а мовні заборони мали заторкнути і бунтівливих поляків. Антипольська спрямованість удару підкреслювалась тим, що обмеження стосувалися не тільки української та біло­руської мов, але й литовської, наприклад, заборона «латинське-польських шрифтів» у творах литовською мовою.

Незважаючи на репресивну мовну політику, до початку XX століття українці не перебували у центрі уваги. Найчастіше уряд та громадськість ставилися до них як до лояльних малоросів або нехитрих селян, хохлів Російський уряд не вірив, що українці здатні власними силами сформувати націю, йому здавалося, що вони можуть стати знаряддям у руках ворогів Роси. Якщо з Малоросії виходила небез­пека, то винними в цьому були насамперед не українці, а Польща та пізніше Австрія, що, як вважалося, мали на меті перетворити малоросів на мазепинців (14).

Українці та білоруси, які піддавалися жорстоким репресіям як етноси, водно­час набагато меншою мірою дискримінувалися як окремі особи якщо порівняти з етносами зовнішнього кола. Українцям та білорусам, які офіційно вважалися росіянами, у принципі була відкрита будь-яка кар'єра — за умови, що вони во­лодіють російською мовою. Не було перешкод і у дітей від змішаних шлюбів росіян та українців. Отже, українці не виділялися і не ущемлялися ні з кон­фесійних, ні з расових мотивів. Це, однак, не означало, що українська мова та культура й український етнос як спільнота мали глибоку повагу, навпаки, їх са­мобутність не визнавалася, а їхні протагоністи висміювали їх як хохлів або боро­лися з ними як з мазепинцями.

Межа між центральним колом великоросів і другим колом інших православ­них східних слов'ян у XIX столітті була нечіткою. Як говорилося вище, з офіційного погляду мали місце відмінності між племенами й говірками, які, од­нак ставали настільки значимими, що питання про це задавалося під час перепи­су населення 1897 року.

Система концентричних кіл, таким чином, була амбівалентною Чим відда­ленішою була етнічна група від православного російського центру, тим більшою, з одного боку, була правова, соціальна і політична дискримінація її членів. І тим меншою, з іншого боку, була загроза етнічній субстанції як спільноті. Найслабшою була асимілююча дія російської мови і культури на інородців (які не служили в армії, за винятком євреїв) та інші нехристиянські етноси. Дещо сильнішою вона була на неправославних християн, особливо тих із них, які жили в центрі імперії, ще більш значною — на православних неслов'ян, таких як карели, мордва або ру­муни, і найсильнішою — на православних східних слов'ян. Все це стосується як за­охочуваної урядом русифікації, так і природної асиміляції переселенців у російські області або міста з переважним російським населенням.

Те, що українці, на відміну від більшості представників несхіднослов'янських, відповідно неправославних етносів (наприклад, поляків та євреїв), визнава­лися урядом і суспільством як такі, що належать до російської еліти, збільшува­ло привабливість сходження по лінії асиміляції. Тим більше, що у XIX столітті українці перебували на нижній сходинці ієрархії і на них дивилися як на хохлів. Образ неосвіченого, неповноцінного селянського народу був прийнятий і деяки­ми українцями. Вони могли подолати свій комплекс неповноцінності, тільки увійшовши до російської спільноти і сприйнявши її високу культуру.

Усе це було фоном, на якому частина українців, яких з українського національного боку також зневажливо називали хохлами, переходила до вищого соціального класу. Вони робили кар'єру в Роси і поєднували лояльність щодо імператора й держави і прихильність до російської розвинутої культури з ло­яльністю до України та її традицій. Цю важливу групу, що важко піддається аналізові за джерелами і тому систематично майже не вивчалася, становили більшою або меншою мірою русифіковані українці. З української національної точки зору вони анахронічно вважалися колабораціоністами. При цьому часто забували, що царська імперія навіть в останні десятиліття свого існування не бу­ла мононаціональною державою, що все ще живі були традиційні критерії династичної станової багатонаціональної держав. В цих умовах не було нічого незвич­ного у багатонаціональній приналежності та лояльності. Не було необхідності в ототожненні себе винятково з росіянами чи поляками, чи українцями; достатнь­ою була лояльність до держави, що в будь-якому випадку означало і відмову від нелегальної діяльності, такої як українофільська агітація. Інша можливість соціального сходження полягала в належності до «контреліти» революційного руху, що знову ж приводило до часткової русифікації.

Не всі із тих, хто частково русифікувався і перейшов на вищий соціальний щабель, зрозуміло, ставали росіянами, їхню ідентифікацію можна позначити як ситуативну: ситуація в царській імперії в останні роки її існування вимагала прийняття російської мови й розвинутої культури. Коли після 1917 р. ситуація змінилася, багато малоросів згадало про приховану під русифікованою поверх­нею свою українську сутність і стали прихильниками і навіть міністрами Ук­раїнської Народної Республіки, а згодом — українізованої у мовному відношенні Української Радянської республіки.

Близько 1900 р. критерії політичної лояльності й культури зблизилися. За прикладом європейських мононаціональних держав і в Росії поширюється точка зору, що визнання держави має бути конгруентним віросповіданню. Неправославні та неросіяни, кількість яких зростала не тільки за рахунок поляків і євреїв, але й вірменів, російських німців, вважалися а priori ненадійними і виділялися із російського суспільства поняттям (у даному випадку не юридичним, а політико-ідеологічним) інородці із кола «натурального» населення імперії. Уряд три­мався цього націоналістичного напрямку, що набирав силу через внутрішньо­політичну напруженість, щоб використати його для стабілізації влади. Він робив це, однак, непослідовно і досяг своєї мети лише частково й ціною відчуження більшої частини неросійського населення, що становило в 1897 р. не менше 57 відсотків загального населення.

Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.