Андреас Каппелер

Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії

Станова ієрархія

Ключовим принципом, що гарантував із XVI століття цілісність Російської імперії, була кооптація неросійських еліт у вищі кола імперії (4). Це відповідало ос­новній становій структурі царської імперії і її найважливішому політичному стрижню — спілці правлячої династії та дворянства. Зразком служило російське дворянство, яке зародилося в Московській державі і зміцнило свої позиції у XVIII столітті.

Тому вирішальне значення для ієрархічного розподілу постійно зростаючої кількості неросійських етносів мали наявність у них власної еліти, її лояльність до царя і відповідність моделі російського дворянства. Якщо ця еліта володіла землею і селянами, мала самобутню визнану високу культуру, вона була рівно­правною з російським дворянством і займала разом із росіянами вищий щабель в ієрархії.

Вже у XVI столітті лояльна мусульманська еліта волзьких татар (які не підда­валися знищенню і не втекли) була кооптована у дворянство імперії, їй навіть бу­ли пожалувані російські селяни-християни. Наступною за нею у XVII столітті стала полонізована шляхта Смоленська, у XVIII столітті — дворяни — при­балтійські німці й польська шляхта, у XIX столітті — фінляндсько-шведське, румуно-бессарабське і грузинське дворянство, а також, із певними обмеженнями, мусульманська аристократія Криму, Закавказзя і деяких етносів Північного Кавказу. У останній же третині XIX століття мусульманська аристократія Серед­ньої Азії більше не кооптувалася в дворянство імперії. Російські дворяни у принципі не мали жодних переваг порівняно з неросійськими інтегрованими народами, ми, так само як і російські городяни і селяни, які порівняно з неросійськими, бу­ли поставлені у правовому і соціальному планах навіть у гірші умови.

Неросійській аристократії було гарантовано збереження її привілеїв, віри і зе­мельних володінь (разом із селянами), а з часом її статус став відповідним стату­сові російського дворянства. У відповідь вона, як і російське дворянство, була на царській службі, військовій або цивільній, і забезпечувала соціально-політичну стабільність у своїх регіонах. Принцип кооптації зберігався до середини XIX століття. Той факт, що серед кооптованої верхівки були неправославні і навіть нехристияни, свідчив про те, що автократія більшого значення надавала станово­му чиннику, ніж православ'ю і народності

Якщо кооптована знать виявляла нелояльність до царя або підозрювалася в цьому, уряд, зрозуміло, відкликав частину привілеїв. Насамперед, це стосується поляків після повстань 1830—1831 і 1863 років. Така реакція була логічною, оскільки лояльність щодо государя і правлячої династії була необхідною умовою спілки з елітами. Таким чином, ієрархія, заснована на станових критеріях, і ієрархія за ступенем лояльності були тісно пов'язані.

На наступному щаблі соціальної ієрархії стояли етнічні групи, вищий проша­рок яких не відповідав моделі російського дворянства. І цим вищим прошаркам було гарантовано привілеї і певні права самоврядування, проте вони не визнава­лися повноцінними, рівноправними з російськими дворянами і тому, за винят­ком деяких високопоставлених вельмож, не були кооптовані у дворянство Імперії. У XVII і XVIII століттях до цієї групи насамперед зараховувалися етноси периферійних регіонів Сходу та Півдня Імперії, кочівників — башкирів, кал­миків, бурятів і у XIX столітті — казахів.

У XVII столітті українці Гетьманщини та їхні козацькі старшини розглядали­ся Москвою безпосередньо у їхньому зв'язку зі степом і могли в цю епоху вияви­тися на другій ієрархічній сходинці (5). Еліти етносів цієї категорії по суті мали дві перспективи: або вони домагалися визнання як дворяни, або опускалися до стану державних селян чи інородців. У той час, як українські козацькі вищі кола йшли першим шляхом і поступово ставали малоросами, імперський центр дедалі мен­ше схилявся в XIX столітті до визнання рівноправними партнерами кочових еліт. І цей другий щабель поступово зникав з ієрархії.

Етнічні групи, які не мали власної еліти, як правило, не могли стати партне­рами царської імперії. Це, правда, лише почасти стосувалося до мобілізованих діаспорних груп євреїв, вірменів і греків, у XIX столітті — волзьких татар; усі во­ни становили середній міський прошарок і мали самостійні церковні ор­ганізації (6). Царська імперія довго була змушена орієнтуватися на специфічні здібності цих груп і тому співробітничала з ними. 3 цієї причини їхні еліти були інтегровані у вищі міські стани. Багаті купці, високопоставлене духовенство пев­ною мірою могло взяти на себе виконання ролі дворянської еліти, виступивши як співробітник і партнер імперії. Тому од групи можна поставити на третій щабель станової піраміди

На четвертому рівні знаходилися деякі етноси, що мешкали на сході. Вони не мали власного дворянства і складалися переважно із селян, незалежних, проте, від землевласників інших етносів. Це стосувалося чувашів, мордви, черемисів, вотяків, комі-зирянів, якутів та Інших етнічних груп Сибіру, а також деяких гірських народів Кавказу, наприклад, чеченців.

Нижній щабель імперської ієрархії займали етнічні групи, що знаходилися в залежності від еліт Інших народів їхню значну частину становили селяни. Окрім вищезгаданих етносів четвертого щабля, йдеться ще і про групи, які описуються дослідниками націоналізму як «малі» або «молоді» народи, що не мають ні власної еліти, ні безперервної державної традиції, ні розвиненої мови, ні високорозвиненої культури (7). У Російській імперії до цієї категорії належали фіни, естонці, латиші, литовці, білоруси й українці, які до розділів належали до Речі Посполитої. Ці се­лянські народи протягом тривалого часу не розглядалися центром як самостійні етнічні групи і суб'єкти політики, а сприймалися тільки в контексті відносин із дворянством, яке володіло ними. Така опосередкованість призвела до того, що імперський центр тривалий час поєднував естонців і латишів із прибалтійськими німцями, а литовців, білорусів і правобережних українців — із поляками.

Станова ієрархія — від етносів із помісним дворянством до землеробських на­родів, що не мали власного середнього і вищого прошарку, являла собою важли­вий структурний елемент царської імперії. Вона насамперед визначала ієрархію культур і мов. У зв'язку з цим вважалося, що високорозвинутою культурою і мо­вою могли володіти тільки етноси з власною аристократією — поляки, шведські фіни, прибалтійські німці і татари, із деякими застереженнями — євреї, вірмени й грузини. Мови Інших народів, які часто-густо довго не мали писемних стан­дартів, серед них і український, офіційно не визнавалися.

Характерно, що українці первісне розташовувалися на двох різних щаблях етнічної ієрархії: українці козацького Гетьманату — на другій, а інші українці, які лише наприкінці XVIII століття потрапили під російське володарювання, на останньому. Вищі кола козацтва наприкінці XVIII століття домоглися кооптації у дворянство імперії і тим самим теоретично створили передумови для сходжен­ня на перший щабель піраміди (8). Поступова акультурація козацького дворянст­ва, що відбулася одночасно, призвела, проте, до того, що малороси перестали сприйматися центром як самостійна етнічна група. Але оскільки до рівноправно­го тепер із російським малороського дворянства усе частіше стали ставитися як до російського, всі українці колишнього гетьманства сприймалися як регіональ­ний варіант росіян, що взагалі позбавило їх власного місця в етнічній ієрархії. Якби їх визнали самостійною етнічною групою, вони скотилися б на нижній ща­бель як селянський народ, підкорений чужою (російською) елітою. Цьому сприя­ло те, що з поділами Польщі велика кількість українців потрапила під російське панування, українців, що колись здебільшого перебували в залежності від польського дворянства і тому стояли на останньому щаблі, який займали се­лянські народи. У такий спосіб у XIX столітті в очах росіян маси українців стали хохлами, прототипом нецивілізованного селянина. Вони перестали бути безпосе­реднім об'єктом царської політики і сприймалися як функція домінантної у регіоні польської або, відповідно, російської або русифікованої еліти.

Позиція уряду, що розглядав українців у їх залежності від поляків, вплинула на царську політику ще у другій половині XIX століття. З іншого боку, у цей час царський уряд уперше відступив від принципу кооперації з неросійським дво­рянством і спробував земельними реформами 1863 і 1864 р. протиставити польсь­ких, литовських, білоруських і українських селян їхнім польським панам. У вся­кому разі так було зроблено на Правобережній Україні, причому достатньо непослідовно (9). Пізніше, під час революції 1905 р. , уряду стало зрозумілим, що тим самим він підірвав основи самодержавства.

Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.