Андреас Каппелер

Мазепинці, малороси, хохли: українці в етнічній ієрархії Російської імперії

Резюме

Становище українців у сошально-політичній системі Російської держави у XIX столітті було неоднозначним. Царський уряд і російське суспільство вважали їх хохлами, малоросами або мазепинцями Українські селяни, які продовжували жи­ти у традиційному україномовному світі, залишалися доброзичливими, сумирни­ми, навіть колоритними у своїх танцях і піснях, але в цілому некультурними, дур­ними хохлами. Українці, що ступили на шлях соціального сходження і певної інте­грації в російське суспільство, малороси вважалися, незважаючи на деякі мовні й культурні особливості, частиною російського народу. Небагато українців, які хотіли розвивати власну самобутню культуру і до того ж створювали національні спілки і партії, зустрічалися з нерозумінням в російському суспільстві: чому вони хочуть відділитися від великої російської культури і нації, віддаючи перевагу провінційній селянській культурі? Як правило, небезпечними нелояльними мазепинцями українці ставали лише у зв'язку з польським національним рухом або з австрійською зовнішньою політикою. Напередодні Першої світової війни вислов­лювалась думка, зокрема Петром Струве, що «українофіли» можуть створити не­безпеку для цілісності імперії та російської нації (15).

Які ж загальні висновки можна зробити, характеризуючи царську імперію й російсько-українську взаємодію?

Ієрархії політичної лояльності і станів буяй визначальними структурними еле­ментами Російської імперії і не втратили значення до самого кінця її існування. Во­ни були доповнені і певною мірою навіть перекриті культурною ієрархією етносів, роль якої зросла у другій половині XIX століття. Враховуючи взаємовплив усіх трьох ієрархій, що постійно змінювалися, можна сказати, що складна структура ба­гатонаціональної держави і традиційна політика уряду, поєднана з новими елемен­тами, аж ніяк не цілісна, не піддається одномірним визначенням. Царська держава не була просто тюрмою народів, як вважали Ленін та національні історики. Ключо­ве поняття «русифікація» неадекватно описує різноманітну національну політику. Російська імперія не була класичною колоніальною державою, як часто говорять. Українці — зовсім не народ, об'єднаний вічною дружбою з росіянами, але й не дис­кримінований в усіх відношеннях, пригноблений колоніальний народ. Але й росіяни також не були типовим імперським «народом-паном».

Спроба дати всеохоплюючу характеристику царської національної політики за допомогою поняття «русифікація» віднедавна піддається сумнівам у наукових дослідженнях (16). Необхідно, правда, відзначити демонстроване протягом трива­лого часу прагнення російського уряду до поступальної адміністративної, еко­номічної, соціальної і, частково, культурної інтеграції неросійських етносів. Од­нак поняття русифікації, на мою думку, має бути обмеженим культурно-мовною сферою і застосовуватися до політики, пріоритетною метою якої є мовна культур­на асиміляція неросійських етносів російським (17). У цьому сенсі русифікації як такої не було в донаціональну епоху, до середини XIX століття. Численні спроби адміністративного й правового об'єднання держави, спрямовані на оновлення Росії, які робилися починаючи з XVIII століття, включали і просування російської мови як державної і lingua franca, не можуть розглядатися як русифікація у вузькому значенні слова. Коли в джерелах йдеться про русифікацію, необхідно переконатися, чи використовується поняття російський в етнічному значенні, чи стосується імперій, її цінностей та норм.

Цілеспрямована культурно-мовна політика русифікації визначилася лише з 1860-х рр., але й тоді вона не оформилась у всеохоплюючу концепцію, яка могла б цілком витіснити традиційну наднаціональну основну модель. Так, більшість етносів Азії, які ми зараховуємо до зовнішніх кіл культурної ієрархії, майже не було зачеп­лено русифікаторськими заходами. А щодо неправославних етносів Заходу, дворян­ство й високорозвинута мова яких традиційно знаходилися у рівноправному стано­вищі, навпаки, розпочиналися агресивні заходи, спрямовані на мовну русифікацію. Найважливішою причиною стало виникнення національних рухів: як неросійських, так і російського. Вони підривали традиційну легітимацію царської держави і дава­ли уряду привід в умовах політичної й соціальної кризи, що посилювалась, спочатку ставити на національну карту, намагаючись інтегрувати російське суспільство, що дрейфувало в різні боки. Правда, і ця політика просувалася дрібними кроками й про­водилась непослідовно — спочатку проти бунтівних поляків, а лише потім і менш інтенсивно, проти прибалтійських німців та вірменів, і лише ледь заторкнула Фінляндію. Результати були зворотними, і агресивна русифікація етносів, що вже усвідомили себе в національному плані, істотніше активізувала національні рухи.

Щодо православних етносів внутрішніх кіл культурно-мовна русифікація поча­лася ще раніше й мала певні успіхи, особливо, якщо ці етноси не мали власних еліт або асимілювалися в російське суспільство. Для центрального кола східних слов'ян, навпаки, на думку центру, русифікація була непотрібною, оскільки українці та білоруси і так вважалися росіянами. У зв'язку з цим мовні заборони були спрямо­вані проти тих небагатьох інтелектуалів, підбурюваних із Польщі, а потім із Австрії, які намагалися із російських діалектів та регіональних культур штучно створити писемні мови й розвинуті культури, щоб роздробити російську націю й де­стабілізувати царську імперію. З погляду національне активних українців в цьому випадку йшлося про агресивну політику русифікації. Ця політика щодо східних слов'ян та окремих православних неслов'ян мала значно більший успіх, ніж щодо віддалених від російських і консолідованіших у національному плані етносів.

Так само диференційовано, на моє переконання, слід застосовувати до царсь­кої імперії поняття “колоніалізм”. Більшість азіатських областей імперії була безсумнівно колоніями — або економічними, як Туркестан, або політичними, як Сибір. Етноси, які проживали там, були на нижніх сходинках станової та куль­турної ієрархій, на великій територіальній, соціальній та расовій дистанції від російського імперського центру. 3 іншого боку, північно-західні окраїни імперії — Фінляндія, прибалтійські провінції та Польща, що знаходилися під владою центру і щонайменше частково керовані зовні — в економічному та куль­турному плані були набагато розвиненішими, ніж російський центр, і тому не могли називатися колоніями (18).

Важлива відмінність від колоніальних країн Заходу полягає в тому, що у структурованій за становим принципом Російській імперії не було поділу на імперський російський панівний шар та неросійські нижні шари. Правда, більшість політичної та військової еліти була російською або русифікованою, але перевага, що надавалася росіянам як народу, не була системою. Навпаки, порівняно з неросіянами їх нерідко утискали. Так, російські кріпаки та їхні на­щадки були в гіршій правовій, економічній та соціальній ситуації порівняно з не­російськими державними селянами на сході або з фінськими, естонськими і польськими селянами на заході імперії. Ще в 1897 р. ступінь урбанізації і освіченості росіян був на середньому рівні, якщо зіставити їх з іншими етносами держави. Таким чином, у державного народу не було правових, економічних і соціальних привілеїв, що мало місце в західних колоніальних імперіях.

Україна також не була класичною колонією Російської імперії. Не існувало як просторової, культурної та расової дистанції, так і правової дискримінації українців порівняно з росіянами. Українські історики тим часом знову ставлять питання, чи була Україна колонією європейського типу, чи внутрішньою колонією царської держави. Застосоване ще Леніним визначення «внутрішня колонія» підхопили ук­раїнські економісти 20 х рр. М. Волобуєв, М. Слабченко та М. Яворський, а згодом вчений соціолог Михаель Хехтер (19). Аргументи їх мають переважно економічний характер, вони підкреслюють економічну залежність, експлуатацію й перетворення периферійних етносів на інструмент центру, який домінував політичне.

Поняття внутрішньої колоші не видається мені адекватним для характерне тики російсько-українських відносин в Російській імперії (20). Незважаючи на те, що у відносинах російського центру і української периферії очевидні елементи економічної залежності, експлуатації та ущемлення культури, існує надто бага­то аргументів проти застосування поняття колонія. Наприклад, те, що царський центр вбачав в Україні частину матінки-Росії і, як було сказано вище, не дис­кримінував українців як громадян порівняно з росіянами. Щоб уникнути деваль­вації понять, використання термінів колоніалізм, колоніальний, колонія повинно обмежитися класичним колоніалізмом, якого в Україні не було.

Модель станово-соціальної та культурної ієрархії етносів може бути перенесе­ною і на регіон України, на її етнічні групи. У становій ієрархії України росіяни та поляки знаходилися разом, будучи протиставленими в соціальному плані іншим етносам, насамперед основному шару українського селянства. Те, що ця коаліція значною мірою збереглася, незважаючи на численні політичні конфлікти на Правобережній Україні, що мали місце до кінця існування царсь­кої імперії, показав Даніель Бовуа (21). Той факт, що зі згоди царського уряду пра­вославні «малороси» продовжували жити за соціальної, економічної і частково навіть культурної гегемонії польського дворянства, також свідчить про незмінну силу станової ієрархії.

В ієрархіях культур і лояльності росіяни і українці, навпаки, були природними союзниками проти чужинців. В останні десятиліття існування царської імперії це були євреї, поляки та німці. Російські націоналісти і частково навіть сама російська держава намагалися (і не завжди без успішно) використовувати анти­семітизм, антипольські та антинімецькі кампанії для інтеграції всіх православних східних слов'ян в «єдину й неділиму Росію» (22). У всякому разі близькість культур могла обернутися і конфліктами, коли охоплені національною ідеєю українці ста­ли протистояти процесу поглинання своєї культури і мови російськими мовою і культурою. Союзниками українського національного руху, спрямованого насампе­ред проти російської держави, могли стати в цій ситуації євреї, поляки та німці.

Ця ескізна модель, можливо, допоможе пояснити російсько-українські відно­сини не тільки в царській імперії, але й у Радянському Союзі. Дуже схематично змальована тут ієрархія національностей перейшла і через революцію. Правда, в Радянському Союзі соціальна ієрархія була перетворена, а категорії станів і дво­рянства зникли. Однак принцип кооптації неросійських еліт все ж залишався чинним, так само як і вимога політичної лояльності. Для нової соціальної ієрархії етносів важливу роль відігравали сила промислового пролетаріату і зміцнення позицій Комуністичної партії.

Змінилася і система концентричних кіл, вишикуваних з урахуванням куль­турних аспектів. Так, євреї (секуляризовані й русифіковані) у 20-і роки змогли залишити межу осілості. Однак дистанція між центром та азіатськими етносами, навпаки, збереглася. У часи Сталіна росіяни знову стали відігравати провідну роль у культурній ієрархії, право на яку піддавалося сумнівам у 20-і роки. Умо­ва збереження політичної лояльності залишалася вирішальною, і заснована на ній ієрархія сталінської імперії, зв'язана з царськими ціннісними орієнтирами, перейняла певний порядок дореволюційної епохи

Українці зі своїми сильними селянськими засадами в епоху між війнами так са­мо стояли в соціальній ієрархії набагато нижче від росіян та іших більш урбанізованих етносів, які мали свою промисловість. Культурне розмежування між ук­раїнцями й росіянами виразніше виявилося спершу внаслідок зростання національного усвідомлення революційного часу та українізації 20-х років. Внаслідок індустріалізації та урбанізації України становище українців у соціальній ієрархії поліпшилося, а культурні межі з росіянами знову були розмиті.

Традиційна амбівалентність становища українців знову проявилася, коли у часи Сталіна пожвавилися російські національні та імперські елементи. З одного боку, їхня близькість до російського ядра зумовлювала особливо чутливу ре­акцію на (гадану) лояльність або рух до національного відокремлення. Це вияв­лялося в особливо репресивній радянській політиці щодо України в 30-і рр. і зно­ву у 70-і роки. З погляду центру й російського суспільства українські націоналісти петлюрівці та бандерівці стали наступниками мазепинців. «Удар ножем у спину», завданий Радянському Союзу українським керівництвом у грудні 1991 року, знову підтвердив образ зрадників-мазепинців. З іншого боку, у тих українців, які пристосувалися до російської культури, і в Радянському Союзі були хороші шанси для кар'єри. Хрущов відвів на час малоросам навіть роль молодших партнерів в уряді і партії; політичне керівництво сприймалося в той час неслов'янами як російсько-українське. Ще сьогодні в Роси серед інших етносів «ближнього зарубіжжя» білоруси й українці вважаються особливо близькими родичами, з якими охоче співробітничають і яким ладні йти на певні поступки, їх, однак, не ставлять на один рівень із собою ні в соціальному, ні в культурному плані і досі не визнають самостійними націями зі своїми національними держа­вами. Більшість росіян все ще дивиться на українців як на малоросів, частину російської нації, і не розуміє, чому українці намагаються утвердити свою мову, свою культуру і власну державу. Незважаючи на урбанізацію та індустріалізацію, українці все ще вважаються нерозвинутим селянським наро­дом, хохлами. Правда, мовна, культурна та історична близькість зумовила те, що між росіянами та українцями майже немає етнічних антагонізмів. Справжня «дружба народів» можлива лише тоді, коли росіяни визнають українців рівноцінною нацією.

Матеріали, статті з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ.